Я повертався сам дорогою додому з великого готелю. Дорога була довгою. Я працював допізна, грав на піаніно для заможних американців та європейців, які насолоджувалися чаєм та коктейлями. Мені було самотньо. Хотілося бути серед людей, щоб якось приховати це відчуття. Принаймні тимчасово. Тому я пішов до бару «У Гаррі», де завжди гудів веселий натовп. Я нечасто туди ходив, але мені подобалося, що майже всі там були здалеку. Саме такий натовп, як я люблю.
У барі для мене відшукалося місце за стійкою біля гламурної пари зі схожими гладенькими зачісками з проборами. Чоловік кинув на мене погляд та, мабуть, відчув мою тугу:
— Спробуй «Криваву Мері», друже.
— А що це?
— О, це щось. Це коктейль. Улюблений коктейль Зі, чи не так, серденько?
Жінка кинула на мене важкий сумний погляд. Вона була п’яна, чи сонна, чи і те, й інше. Обоє вони виглядали добряче напідпитку, якщо вже так пригадувати. Жінка кивнула:
— Так, це непоганий союзник на війні.
— А що за війна? — спитав я.
— Війна з нудьгою. Війна, що реальніша за решту. Війна, на якій ворог усюди.
Я замовив собі «Криваву Мері», дивно було побачити в коктейлі томатний сік. Чоловік досить грізно дивився на жінку, хоча, може, то була удавана грізність.
— Зауважу, що мене дещо ображає, коли ти так кажеш, Зі.
— Ні, Скотте, я ж не про тебе… ти не нудний. Сьогодні один з кращих твоїх вечорів.
Саме тоді він простягнув мені руку:
— Скотт Фіцджеральд. І моя супутниця Зельда.
Коли живеш чотири сотні років, основна перевага полягає в тому, що тебе мало що може вразити. Але отаке випадкове знайомство з автором книги, що якраз лежить у тебе на тумбочці, точно виходить за межі навіть мого імунітету до вражень.
— А я саме закінчив читати вашу книгу «Великий Ґетсбі». І обов’язково прочитаю «По цей бік раю», коли вона вийде.
Він раптово протверезів.
— Ну то як вам? Як вам «Ґетсбі»? Усім більше подобається «Рай». Геть усім. Мої видавці взялися за «Ґетсбі» виключно з жалю.
Зельда скривила обличчя, наче її зараз знудить.
— Та він же лише про обкладинку! Взагалі Ернест нечасто буває правий, але не цього разу. Це війна проти очей.
— Люба, ну не все в житті війна.
— Звісно ж усе, Скотте.
Складалося враження, що вони от-от посваряться, тому я вирішив утрутитися:
— Ну, я гадаю, що вона виняткова. Ваша книга.
Зельда кивнула. Вона була схожа на дитину. Якщо чесно, то вони обоє були схожі на дітей у дорослому одязі. У них була якась тендітна невинність.
— І я теж кажу йому, що вона чудова, — мовила Зельда. — Та йому скільки не кажи — усе об стіну горохом.
Скотту ніби полегшало від того, що мені сподобалася книга.
— Отже, ви краща людина, аніж той дивак із «Геральд Тріб’юн». Тримайте ваш напій, — передав він мені «Криваву Мері».
— До речі, його придумали тут, — кивнула Зельда на мою склянку.
— Правда? — сьорбнув я дивного напою.
— То розкажіть нам, чим ви займаєтеся, — урвав нас Скотт.
— Граю на піаніно. У «Ciro».
— У паризькому «Ciro»? На вулиці Дону? Пречудово. Уважайте себе переможцем.
Зельда довгим сумним поглядом роздивлялася свій коктейль із джином.
— А чого ви боїтеся?
Скотт всміхнувся вибачаючись:
— Вона в усіх це питає, як вип’є. Пробачте їй.
— Боюся?
— Усі чогось бояться. Я боюся лягати спати. А ще боюся хатньої роботи. І всього того, для чого люди зазвичай наймають служниць. А Скотт боїться критики. І Гемінґвея. І самотності.
— Не боюся я Гемінґвея.
Я задумався. Хотілося хоч вряди-годи відповісти чесно.
— Я боюся часу.
— Боїтеся постаріти?
— Ні, я не…
— А ми зі Скотті не збираємося старіти, еге ж?
— Ну, такий план, — серйозно підтвердив Скотт. — Треба просто стрибати з одного дитинства в інше.
Я зітхнув, намагаючись здаватися серйозним та мудрим, у дусі золотої доби.
Проблема в тому, що, коли живеш досить довго, «дитинства» закінчуються.
Зельда запропонувала мені цигарку, яку я взяв (тоді я курив, бо чи не всі тоді курили), другу засунула поміж губ Скотту, а третю взяла собі. Спалахнув сірник, і у її очах зблиснув шалений відчай.
— Вирости або зламайся, — мовила вона після першої затяжки. — Священний вибір…
— Аби тільки ми могли зупинити час, — додав її чоловік. — Саме над цим слід працювати людству. Зупинити час, щоб, знаєте, щастя тривало вічно. Щоб ми могли ухопити ту мить, наче метелика сачком, і втримати її.
Зельда обвела поглядом натовп у барі:
— Проблема в тому, що метеликів проколюють шпильками — і вони помирають, — вона наче когось шукала очима. — Шервуд уже пішов. Ой, дивись, Гертруда та Еліс!
За мить їх обох уже не було видно в натовпі, хоча вони досить однозначно запросили мене долучитися до них. Я вирішив лишитися, де сидів, удвох зі своєю водкою з томатним соком, переховуючись у сутінках історії.
Дивно, яким близьким насправді є минуле, навіть якщо воно здається таким далеким. Воно просто вискакує з якогось незначного речення і б’є тебе по голові. Привид минулого сидить чи не в кожному слові та предметі.
