Минуле — це не одне окреме місце, це безліч місць, які прагнуть увірватися в теперішнє. Однієї миті ти в 1590-му, а наступної — у 1920-х. І всі ці миті взаємопов’язані. Усе це накопичення часу, який щосекунди підстерігає тебе та намагається захопити зненацька. Минуле живе в теперішньому — все повторюється та постійно нагадує тобі про речі, яких більше немає. Воно кривавими краплями зривається з дорожніх вказівників, табличок, лавок у парку, пісень, імен та облич на обкладинках книжок. Іноді просте дерево чи захíд сонця можуть скинути на тебе лавину всіх дерев та захóдів, які ти бачив за своє життя, і від цього нíкуди подітися. Не можна ж жити у світі без дерев та сонця.
— З вами все добре? — питає Камілла. Її рука лежить на обкладинці книжки, і я бачу лише «Ніч…».
— Так-так, просто страждаю на головний біль.
— Ви ходили до лікаря?
— Ні, але обов’язково піду, — хоча, звісно, ні до якого лікаря я не піду.
Я дивлюся на неї. У неї таке обличчя, що їй хочеться все розповісти. Небезпечне обличчя.
— Може, вам варто більше спати?
Цікаво, що вона має на увазі.
— На Фейсбуці ви поставили лайк до мого запису о третій ранку, — пояснює вона. — Негодящий час, щоб сидіти в Інтернеті перед робочим днем.
— А-а-а…
У її посмішці я бачу щось бешкетне.
— Це що, звичка у вас така? Вештатися сторінками жінок на Фейсбуці посеред ночі?
Мені стає соромно.
— Ну… я… це… я випадково натрапив у стрічці новин…
— Та я просто жартую, Томе! Не сприймайте все так серйозно!
Якби тільки вона розуміла всю серйозність ситуації. Всю вагу часу, що тисне на мене.
— Вибачте, — буркочу я, — за серйозність.
— Усе добре. Життя іноді занадто серйозне.
А може, вона таки розуміє?
— Мені буває ніяково… спілкуватися.
— Розумію. L’enfer, c’est les autres[95].
— Сартр?
— Oui. Dix points[96]. Сартр. Сам містер Комедія.
Я вичавлюю з себе посмішку та нічого не кажу. У моїй голові панує відчуття спокою та страху водночас — і все через її обличчя. Треба про щось її спитати. Ставлю просте питання, як уже багато років:
— А ви часом не знаєте нікого на ім’я Маріон?
Це питання спантеличує її.
— Англійку чи француженку?
— Англійку. Хоча байдуже.
— Ну, у мене в школі була Маріон, — починає пригадувати вона. — Маріон Рей. Вона у свій час розповіла мені про менструацію, бо мої батьки надто соромилися і нічого такого зі мною не обговорювали. А про такі речі варто знати, бо страшнувато, коли з тебе раптом починає кровити.
Вона говорила все це цілком нормальним голосом, навіть не знижуючи гучності. Вочевидь, присутність інших людей у кімнаті аніяк її не бентежила. Стефані й досі кидала на нас насуплені погляди, тримаючи в руках сливову кісточку. Ішам сидів за два стільці від нас та не зводив очей з телефону. Мені подобалася така її відкритість. Мабуть, мені треба долучитися до цієї незначущої розмови. Я бачу, що вона хоче потеревенити. Але ні, я цього не роблю.
— А ще були якісь Маріон?
— Ні, пробачте.
— Нічого. Це я взагалі збирався вибачитися.
Вона всміхається мені та дивиться просто в очі. І щось у моєму погляді її бентежить. Я відчуваю, що вона знов намагається пригадати, звідки вона мене знає.
— Життя завжди сповнене таємниць, — каже вона. — Але якісь із них важливіші за решту.
Повисає коротка тиша, я всміхаюся та повертаюся на своє місце.
Надворі був серпень. Я стояв у вітальні маленького дерев’яного будиночка на околиці міста. Я мав завдання від Гендріха. Кожні вісім років він давав мені завдання — така була угода. Після виконання завдання можна було переїхати жити в інше місце, а Гендріх допомагав із новою особистістю та безпекою. Узагалі нам ніколи не загрожувала жодна небезпека, окрім як під час завдання. Хоча мені завжди щастило. Я вже тричі успішно виконував завдання, себто знаходив альбу та переконував його чи її долучитися до організації. Ніякого насилля, ніякого виклику мені як особистості. Але цього разу все було інакше. Переді мною справжнє випробування — можливість дізнатися, наскільки далеко я готовий зайти заради того, щоб знайти Маріон.
Вечоріло, і темрява швидко поглинала ледь підсвічені червоним гори. Попри це денна спека не квапилася відступати. У будинку було ще спекотніше, ніж надворі, наче хтось вирішив помістити всю спеку пустелі в один дерев’яний будиночок.
З мого носа падали великі краплі поту.
— Шо, не звик до такої спеки, еге ж? Де ти ховався? Мать, Аляска? Чи золотокопальні на Юконі? — звернувся до мене худорлявий беззубий чоловік. На лівій руці у нього не вистачало двох пальців. Наразі він був відомий під ім’ям Луїс. Ковток віскі з його склянки зник, і він навіть не скривився.
— Де я тільки не ховався. Доводилося, — мовив я.
Інший, Джо — він щойно здивував мене роял-флешем[97] — був більший та розумніший. Він почав лиховісно сміятися.
