Я підвівся та почав міряти кімнату нервовими кроками. Ґрейс уже спала у себе в кімнаті, і я намагався говорити тихіше.
— Ти маєш знайти когось іншого. Поглянь-но на мене, Роуз! Я надто молодий для тебе!
— Два роки, Томе… Не така вже це й різниця.
— Але вона збільшуватиметься.
— Тобто? — спантеличено глянула вона на мене. — Як різниця може збільшуватися? Ти верзеш маячню.
— Роуз, від мене більше немає користі. Я не можу повернутися у Саутворк.
— Користі? Користі? Томе, я віддала тобі своє серце!
Я важко зітхнув — якби тільки я міг так легко видихнути реальність. Якби тільки та сльоза ніколи не капала з її ока. Якби тільки я ніколи її не кохав.
— Ти віддала його не тому хлопцю.
— Томе, що сталося з твоєю матір’ю? Розкажи мені правду.
Я не міг брехати їй в очі.
— Вони вбили її через мене.
— Що?
— Роуз, у мені є дещо дивне.
— І що ж це?
— Я не старію.
— Що?
— Глянь на мене. Час спливає, але на моєму обличчі цього не видно. Я кохаю тебе. Правда. І яка ж з цього користь? Я наче той хлопчисько, що дряпається на дерево, яке стає тільки вище.
Її настільки вразило те, що я розповів, що вона лише мовила:
— Я не дерево.
— Тобі буде п’ятдесят і ти виглядатимеш на п’ятдесят. А я виглядатиму так само, як і зараз. Тобі краще мене полишити. І мені на краще піти. Ліпше я…
Вона поцілувала мене, аби тільки я замовк. Вона ледь могла повірити в те, що я кажу. Кілька днів поспіль вона вважала мене божевільним. Але минали тижні та місяці — і вона зрештою усвідомила, що я кажу правду.
Вона не могла до кінця цього зрозуміти, але заперечувати це було марно. Це реальність.
Така моя правда.
Гадки не маю, чи зрозумів Антон бодай щось з моєї промови. Я живу лише чотириста тридцять дев’ять років, і мого досвіду вкрай замало, щоб зрозуміти найпростіший вираз обличчя підлітка.
На обід до вчительської я приплівся досить пізно, двадцять хвилин на першу. Я сиджу за столом. У кімнаті пахне розчинною кавою та шинкою. Голова нестерпно болить. А ще у вухах дзвенить: іноді таке траплялося після артилерійського обстрілу під час Громадянської війни в Іспанії[93]. Я тоді мало не оглух.
Я більше не ходжу в супермаркет по обід, натомість сам роблю собі сандвічі вранці. Але їсти все одно не хочеться, тож я просто сиджу за столом із заплющеними очима.
Я відкриваю очі та бачу Ішама, вчителя географії, він серйозно розмірковує над вибором між кількома видами трав’яного чаю.
А ще я бачу Каміллу.
Вона сидить в іншому кутку кімнати та відкриває пакунок з салатом. Перед нею на столі яблучний сік та книжка, що слугує їй тацею.
Дафна — вона якраз бере з вази клементини — посміхається мені:
— Як у вас справи, Томе?
— Добре. Усе добре, — відповідаю я.
Вона киває, хоча і знає, що я брешу.
— Далі буде легше. Перші десять років завжди найважчі, — сміється вона та виходить з учительської.
Мені ніяково за свою поведінку з Каміллою. Минулого разу я поводився доволі грубо. Тут я помічаю, як вона витягає щось із кишені. Пігулку. Швидко ковтає її та запиває соком.
Краще сидіти, де сиджу. Гендріх би сказав мені робити саме це. З точки зору організації «Альбатрос», це ідеальна поведінка для мене. І Камілла все одно, мабуть, ніколи тепер до мене не заговорить.
Але ось я вже підводжусь та йду в інший бік кімнати.
— Я хотів вибачитися, — кажу я.
— За що? — питає вона. Молодець.
Я сідаю за її стіл, щоб можна було говорити тихіше і взагалі поводитися не так підозріло, бо на нас уже кидає криві погляди вчителька математики Стефані, що їсть сливу.
— Я не хотів поводитися так по-дурному. І так грубо.
— Декому це просто не під силу. Така вже в них природа.
— Ну, я просто хочу сказати, що я ненавмисне.
— Хто ми є і ким ми хочемо бути — це завжди різні речі. Нічого страшного. У нашому світі важко не бути сволотою, — вона каже це дуже просто та м’яко. Мене ще ніхто так ніжно не ображав.
Я хочу щось пояснити, але так, щоб не пояснювати:
— Я… У мене стільки всього відбувається… Маю таке обличчя — пересічне. Усі завжди думають, що я знайомий їх друга чи актор, якого вони бачили по телевізору.
Вона киває, але її це не переконує.
— Так, мабуть, так і є. На тому і полишимо.
Я звертаю увагу на книгу, на якій стоїть салат Камілли. Це роман. Цікаво, чи це той самий роман, який вона читала тоді в парку? Видавництво «Penguin Classic». «Ніч лагідна» Фіцджеральда, з фотографією автора на обкладинці.
Вона, певно, помічає мій погляд.
— О, ви читали? Що скажете?
Мені важко говорити. Спогади юрмляться у голові, наче забагато відкритих програм на комп’ютері. Або забагато води в човні. Головний біль посилюється.
— Я… Я… не знаю, — кожне слово наче удар веслом по воді. — Плисти вперед, долаючи течію…
— Плисти вперед, долаючи течію? «Ґетсбі»[94]?
Я затамовую подих. Я в учительській у Лондоні і в барі в Парижі одночасно. Мене розриває між різними століттями, між простором та часом, між «тепер» та «тоді», між водою та повітрям.
