— Так-так, — мовив Меннінґ, споглядаючи мене одним зрячим оком. — То це правда? Ти таки дістався до Лондона? Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?.. Таке враження, наче вчора… Бо ти зовсім не змінився. Але ж ти взагалі не змінюєшся, чи не так?
Значить, це правда.
Я так ніколи і не дізнався, чи то Крістофер поширив про мене чутки серед музикантів. І також чи були ті двоє чоловіків, що чіплялися до дівчат, у змові з Меннінґом.
— Бачу, у тебе з’явилися друзі?
— Ні, — відповів я нарешті, наче це могло щось змінити. Він дивився на Роуз та Ґрейс, що ніяк не могли збагнути, що коїться.
— Ні?
— Вони мені не друзі, — намагався я приховати від нього будь-який свій зв’язок з сестрами. — Я взагалі їх ніколи раніше не бачив.
Я поглядом наказав Роуз іти звідти, та вона не слухалася.
— Ясно. І досі брешеш. Так ось, дівчата, будьте з ним обережні, бо він не той, за кого себе видає. Він просто втілення зла. Відьмак.
— Моя мати була невинна, і вона померла через вас!
— Це було її останнє закляття. Скоріш за все, вона просто перевтілилася в щось інше й досі ходить поміж нас.
Тут він уважно оглянув Роуз та Ґрейс, наче намагався прочитати на кожній із них таємний знак. Мені увірвався терпець. Мій кошмар втілювався в життя. Навіть знати про мене стало вкрай небезпечно. Моє існування перетворилося на прокляття. Натовп навколо нас завмер: Меннінґ був їм цікавіший за акторів. Раптом я впізнав одного чоловіка з натовпу — імені я не знав, але це був точильник ножів, якого я бачив вранці на мосту. Він був хворобливим на вигляд чоловіком років двадцяти, і на поясі у нього завжди висіли блискучі ножі. Я хотів було схопити один із них, але для мене це був би просто квиток на Тайберн[91] із зашморгом на шиї.
А ще вже було пізно. Тепер ризик, що Меннінґ дізнається про мій зв’язок із дівчатами, був не гіршим, аніж ризик лишати їх тут сам-на-сам із ним.
— Ми йдемо, — наполягав я.
«…Я розправлюся з тобою ста п’ятдесятьма способами. Тому затремти — і відійди»[92].
Тут Меннінґ схопив Ґрейс за волосся — і затихли навіть актори.
— Ось ця! — заволав він. — Скільки їй років? — Ґрейс копала його ногами. — Двадцять? Тридцять? А може, й шістдесят! Вона виглядає як дитина, але ж ми знаємо, що це обман!
Ґрейс зацідила йому поміж ніг:
— Відпусти мене, бісів гівнюк!
Це не допомогло. Натовп був на боці Меннінґа і проти нас. Нас звідти б уже не випустили, Меннінґа слухатимуться, варто йому звинуватити нас у відьомстві. Роуз і Ґрейс були в небезпеці. Нас могло врятувати лише одне — воно нас і врятувало.
— Негіднику, відпусти дитину негайно!
Сам Шекспір підійшов до краю сцени, кинувши грати.
Меннінґ не здавався так легко:
— Я Вільям Меннінґ, і я…
— Мені це байдуже, — урвав його Шекспір. — Акторам байдуже. «Глобусу» байдуже. Відпусти її та дозволь піти звідси разом з друзями, і тоді ми продовжимо виставу.
Цього було досить. Навіть самої погрози припинити виставу для натовпу було досить. Натовпу було чхати на справедливість, бо вони хотіли розваг, видовищ. І Шекспір це знав так само, як і решта.
На Меннінґа гарчали всі присутні. Тепер яблука та устриці летіли вже у його червоне обличчя. На лобі в нього запульсувала жилка, і він відпустив Ґрейс. Ми з Роуз негайно схопили її та побігли до виходу, загрузаючи в піску.
Я озирнувся на сцену та впіймав погляд Шекспіра, який оголосив радісній аудиторії, що решта п’єси присвячується чоловікові, перед яким він у неоплатному боргу, «чоловікові на ім’я Генрі Геммінґс». Я знав, що це кодове слово для мене.
Я зрозумів, що у «Глобус», та й у Бенксайд, повертатися мені більше не можна.
Плітки.
Плітки не вмирають. Плітки — не просто валюта, це живий організм.
Історії, наче ґедзі, літають у повітрі та гудуть — гудуть поміж смороду стічних канав та брязкоту возів.
Наприклад, коли раптом зникла Мері Пітерс, про це знала кожна родина на схід від міських мурів. Роуз так засмутилася, що цілий день майже не розмовляла. А історія лютняра, що скочив на сцену в «Глобусі», була на вустах у кожному шинку Лондона. Роуз в усьому звинувачувала свою запальність.
— Але ж ви з Ґрейс вскочили в халепу!
— Ми вміємо за себе постояти. Ми завжди чудово самі все ладнали. А тепер нам доведеться повернутися на ринок у Вайтчепелі…
Я знав, що рано чи пізно розмова до цього повернеться. Вона спитала, хто такий Меннінґ.
— Не знаю, — відповів я.
— Ти брешеш.
— Я не можу тобі сказати, хто він.
— Він сказав, що твоя мати відьма. Що він мав на увазі?
— Мабуть, він щось наплутав. Може, я схожий на когось.
У зелених очах Роуз розростався гнів.
— Томе Сміт, ти що, вважаєш мене дурепою?
Оце і був кінець. Вона назвала мене ім’ям, яке лише наполовину було моїм, — і я вирішив розповісти їй хоч щось.
— Роуз, пробач мені. Я припустився помилки. Мені від самого початку не треба було сюди приходити. Або ж я мав віддати вам борг та негайно піти. Дарма я дозволив своїм почуттям до тебе розвиватися. І твоїм до мене теж.
— Томе, про що ти? Твої слова для мене загадка.
— Так, і я теж загадка. І тобі її не розгадати. І я сам її не можу розгадати.
