— Кидай це, Томе! — сердилася вона на мене, коли я чухав голову. І на себе за це теж сердилася. — Це брудна звичка, Маріон може захворіти через це!
— Я більш ніж переконаний, що ні.
— Припини це, Томе. Ти маєш припинити. І не відригуй біля неї.
— Та я наче і не відригував.
— І витирай рота після елю. І приходь тихіше, коли пізно повертаєшся, бо ти постійно її будиш.
— Пробач.
Іноді, коли Маріон спала, Роуз раптом без причини починала плакати та просила її обійняти, що я і робив. Сльози нерідко мене зустрічали на порозі вечорами.
Якщо чесно, не знаю, чому я так довго про це говорю, бо за кілька місяців усе минулося, і наприкінці літа Роуз знову стала собою. Мабуть, я знов та знов усе це розповідаю, бо частково відчуваю свою провину. Десь у глибині душі я знаю, що аж ніяк не полегшував їй життя. З нас двох саме Роуз була сильною, вона виявляла ініціативу та брала все у свої руки. Це вона завжди знала, як краще для нас обох. І мабуть, саме ця її внутрішня сила дозволила їй вийти за мене, навіть попри все, що вона знала.
Проте її сумніви нікуди не поділися. Навіть якщо Маріон вижила немовлям і припустити, що вона переживе дитинство, що буде далі? Як їй жити, коли вона виглядатиме старшою за свого батька? І питання ці множилися, наче скажені кролі.
У мене теж з’явився новий привід для хвилювань: якщо Роуз боялася, що Маріон помре, то я почав боятися, що вона житиме. Тобто, що вона буде як я, а не як усі нормальні люди. Що вона доживе до тринадцяти та перестане старшати. Я хвилювався, що Маріон зіткнеться з тими ж проблемами, що і я, а може, й гіршими, бо саме жінок топили в річках задля того, щоб довести їх невинність.
Я не спав ночами та все більше пив. Постійно думав про Меннінґа (а він і досі був живий десь у Лондоні). Ми з ним після того більше не зустрічалися, але я часто відчував, що він десь поруч. Мені здавалося, що я маю чуття, коли він близько, і що його зле єство ховається в тінях, стічних ямах та в церковному годиннику з єдиною стрілкою.
Усюди були забобони. Теоретично людське життя сприймається як крива розвитку, спрямована у бік знань, просвіти та толерантності, але в житті я такого не зустрічав. Ні у наші часи, ні в минулому. Прихід короля Якова на трон дав новий поштовх розвитку забобонності. Він не тільки написав «Демонологію», а й дав указівку пуританським перекладачам оновити Біблію, і новий переклад посилив нетерпимість людей. Той період історії наочно вчить нас, що нетерпимість та забобони можуть будь-якої миті прокинутися чи не в кожній людині. І те, що починається як сумніви в думках, швидко переростає в реальні дії.
Так наші страхи постійно міцнішали. Одного вечора в «Кабанячій голові» почалася бійка: гурт чоловіків раптом звинуватив одного з них у дияволопоклонництві. А ще я якось говорив з м’ясником, який відмовився купляти свиней у одного фермера, бо вважав, що його свині — «темні духи» і що, якщо їстимеш їх м’ясо, занапастиш свою душу. Ніяких доказів він не мав, але вірив у це так палко, що нагадав мені про випадок відьомського суду над свинею в Саффолку. Ту свиню спалили на вогні, бо визнали її демоном.
Ми так і не пішли у «Глобус» подивитися «Макбет»[104] з очевидних причин. Нічого дивного, що ця п’єса про політику та надприродне зло стала найбільш популярною розвагою того часу. Я зараз іноді думаю, чи поставився б до мене Шекспір так само лагідно пізніше? І чи вважав він у своєму новому оточенні, що смерть Генрі Геммінґса була виправдана?
Були і більш реальні страхи. У кінці нашої вулиці жив добре одягнений чоловік, який полюбляв уголос та доволі емоційно читати діалоги з «Демонології» та уривки з Біблії короля Якова. Коли Маріон виповнилося чотири, навіть наші добрі сусіди Єзекіл та Хольвіс почали кидати на мене дивні погляди: певно, почали помічати, що я не старію, чи різниця між мною та Роуз стала надто помітною. Тоді вона здавалася вже на добрий десяток років старшою за мене.
Меннінґа я не зустрічав, але ім’я його чути доводилося. Якось просто на вулиці до мене підійшла жінка, якої я раніше не бачив, і тицьнула мене пальцем у груди:
— Містер Меннінґ про тебе розповідав! Він усім про тебе розповідає! Кажуть, у тебе є дитина — її треба було задушити ще немовлям!
А іншого разу вона перестріла Роуз із Маріон самих та плюнула в неї за те, що вона живе з «відьмаком».
Маріон уже була достатньо доросла, щоб усе розуміти. Вона росла розумною дівчинкою, але часто сумувала. Після того випадку вона довго плакала і нерідко надовго замовкала, коли чула, як ми з Роуз говоримо про наші хвилювання.
Заради Маріон ми повільно почали змінювати наш спосіб життя. Перше, що ми зробили, — перестали виходити з дому вдвох. Друге — почали уривати всі питання, коли їх намагалися ставити. Це трохи допомагало.
