У Кентербері ніхто не платив музикантам у шинках, і театру тут не було. Я знов почав грати на вулицях, та слухачі у мене були тільки тоді, коли на ринковій площі когось вішали на шибениці. За два тижні у нас почались проблеми з грошима, і Роуз із Маріон (їй було вже дев’ять) почали продавати квіти.
Маріон була просто диво, а не дитина. Мала хист до музики, постійно цитувала свого Монтеня та просто миттєво схопила французьку — я лише трохи з нею говорив цією мовою. Щоправда, Роуз сумнівалася, чи варто усе це робити, наче освіта могла ще більше відокремити доньку від решти людей. Вона полюбляла зрідка ходити колами по кімнаті, заглиблена в думки, та мугикати пісеньки чи клацати язиком. Здавалося, вона десь у іншому світі, особливо коли довго сиділа біля вікна та роздивлялася вулицю. На її обличчі іноді з’являлося занепокоєння, та вона ніколи не казала мені про його причину. Чутливістю та музичністю вона була схожа на свою бабусю. Дитина-загадка. Грати вона більше полюбляла на сопілці (я купив їй олов’яну сопілочку на ринку за два пенси), аніж на лютні, бо «музика, яку творить подих, краща за ту, що творять пальці».
Вона полюбляла ходити вулицями та грати на своїй сопілці. Мені запам’ятався один суботній ранок: яскраве сонце затоплювало світ, і ми з Маріон пішли в місто до чоботаря, щоб полагодити черевики Роуз. Поки я говорив з майстром, Маріон стояла на розі неподалік та награвала на сопілці «Під деревом зеленим», а за мить вона забігла всередину з блискучим срібним пенні в руці. На обличчі її була широка щаслива посмішка. Я ніколи не бачив її такою радісною.
— Дивись, що дала мені леді! Я збережу цю монетку і вона принесе щастя! Ось побачиш, тату!
Щастя довго не протрималося.
Наступного дня ми всі разом йшли до церкви, коли раптом юрба хлопчаків на вулиці почала нас висміювати. Сміялися вони з того, що ми з Роуз трималися за руки, тому я одразу її відпустив. Стало ніяково через власний же сором. А потім власник ферми, старий буркотун містер Флінт, почав ставити питання — і ставив їх щоразу, як приходив за платнею:
— Ти її син чи як?
— І що, дівча говорить французькою?
Далі ставало тільки гірше і гірше. Почали ширитися плітки, чутки та криві погляди у наш бік. Здавалося, навіть шпаки про нас пліткують. У церкву ми ходити перестали, аби зайвий раз не потрапляти на очі, але це породило тільки більше підозрілих поглядів. Слів на наших дверях більше не писали, та натомість вирізали на дереві біля будинку кола, що перетиналися, щоб відігнати злих духів, яких ми уособлювали в очах людей.
Одного разу на ринку до Маріон підійшов чоловік, що називав себе мисливцем на відьом, та сказав їй, що вона дочка відьми, яка задля своєї втіхи тримає свого чоловіка вічно молодим. І додав: якщо Маріон відьомський виродок, отже, вона демон.
Маріон же лише погіршила ситуацію: вона високо підняла голову та гордо мовила, що «монстр, як зустрічає диво, бачить монстра». Це, може, і не з Монтеня, але його вплив відчувається. Коли чоловік пішов, Маріон гірко плакала і цілий день ні до кого не говорила.
Роуз до смерті перелякалася. Тремтячим голосом вона розповіла мені про це увечері, коли я почув, як Маріон прокинулася від кошмару.
— І чого ці виродки не можуть залишити нас у спокої? Я так хвилююся за неї… За всіх нас…
У Роуз в очах стояли сльози, але обличчя було сповнене рішучості. Вона прийняла рішення. Жахливе рішення:
— Нам треба повернутися в Лондон.
— Та ми ж нещодавно звідти втекли!
— Це була помилка. Ми поїдемо туди. Усі ми. Усі ми. Усі ми, — вона все повторювала ті слова, наче це могло якось втримати те, що рано чи пізно треба було сказати.
— Ви з Маріон у небезпеці, поки з вами я, — врешті-решт мовив я вголос. Сльози градом покотилися її щоками. Я поцілував її у потилицю.
— Але ж має бути спосіб…
— Немає.
Роуз посмикала свою спідницю, щоб не піднімати на мене очей. Потім витерла сльози та глибоко вдихнула, збираючи свої сили. Нарешті вона підвела на мене очі, і тиша все сказала за неї.
— З нами ти в небезпеці, Томе, — мовила вона лише першу частину. Друга була і так зрозуміла: вони зі мною в небезпеці теж. Я знав це, і це знання вбивало мене зсередини. Я так хотів захистити їх, але моя присутність лише наражала на небезпеку.
Я нічого не казав. Що тут скажеш? Роуз виживе без мене, це я знав напевне. І виживе краще, як би гірко не було це визнавати.
Вона трохи заспокоїлася та глянула мені в очі:
— Я боюся не за себе. Без тебе я не житиму, я лишуся просто привидом, що може дихати.
Тієї миті вся надія померла.
Маріон знала, що я піду. Знала — і їй це боліло. Я бачив це в її очах, але вона робила як завжди — тримала всі свої хвилювання в собі.
— Ти будеш у безпеці, мій ангеле. Люди більше нічого не питатимуть. Ніхто не малюватиме нісенітниці у вас на дверях. Ніхто не плюватиме на твою маму. Не станеться нічого жахливого. Мені доведеться піти — і все буде добре.
— Ти повернешся? — якимось офіційним голосом спитала вона, наче вже намагалася від мене дистанціюватися. — Ти повернешся і знов житимеш з нами?
