До школи Маріон не ходила, бо її соціальний статус був недостатньо високий. Тим не менш ми вивчили її читати, щоб вона мала можливість розвиватися та іноді ховатися десь у своїх думках. У ті часи мало хто вмів читати, але я вмів, бо мене вчила мати (хоча і французькою), тому я не бачив нічого дивного в тому, щоб навчити і свою дочку. Їй сподобалося читати, і вона швидко зацікавилася, хоча у нас було лише дві книги. У шість років вона вже могла читати «Королеву фей» Едмунда Спенсера[105], а у вісім запросто цитувала Мішеля де Монтеня[106] (у мене були переклади його робіт англійською; я колись купив цю книгу на ярмарку, який щосереди відбувався в Саутворку, — вона коштувала лише два пенси, бо була пошкоджена). Бувало, Маріон бачить, як її мати торкається моєї руки та каже: «Якщо і є така річ, як хороший шлюб, то це лише тому, що він більше схожий на дружбу, аніж на кохання». А як спитаєш її, чому вона така сумна, то почуєш: «Моє життя — вир страшенних нещасть, більшість з яких так і не сталася».
— Це що, Монтень? — питаєш.
А вона ледь помітно киває:
— «Я цитую думки інших для того, щоб краще виразити власні», — знов цитата.
А потім вона прочитала щось іще.
Іноді вранці вона ходила гуляти сама. Я тоді сидів удома та вчив нову пісню, «Я бачив, як моя дівчина плаче» Джона Доуленда, а тут вона повертається з дивним виразом обличчя, наче її хтось ляснув по щоці.
— Що сталося, сонечко?
Їй перехопило подих, і вона мовчки насуплено на мене дивилася. Дітям її віку не пристали такі серйозні погляди. А потім мовила:
— Тату, ти диявол?
— Та хіба що вранці! — розсміявся я.
Але її це не розвеселило, тому я вирішив пояснити:
— Ні, Маріон. А чому ти питаєш?
І тут вона показала мені. Виявляється, на наших дверях хтось надряпав: «Тут живе диявол». Я страшенно перелякався, а ще більше від того, що це бачила Маріон.
Коли це побачила Роуз, вона тієї ж миті оголосила:
— Ми маємо їхати з Лондона.
— Але куди ж ми поїдемо?
Для Роуз це вже була другорядна проблема:
— Нам треба почати все спочатку.
— Що почати?
— І в інших місцях людям подобається музика, — кивнула вона на лютню.
Я наче вперше глянув на свій інструмент, на маленькі дірочки між розкішними дерев’яними прикрасами. Здавалося, там є інший світ, світ глибоко усередині лютні. Світ, де крихітні ми могли б жити невидимими для інших людей.
Я приніс свою лютню на урок у дев’ятий клас. Я спираюся на стіл та тримаю її в руках.
— Цю лютню виготовили вручну у Франції понад чотириста років тому. Бачте, вона прикрашена вишуканіше, аніж англійські лютні тих часів.
— Це що, стародавня гітара? — питає Даніель.
— Технічно лютня — це не гітара. Звісно ж, вони сестри, але у лютні більш легке звучання. Дивіться, вона зроблена у формі сльози. І вона глибша за гітару. Погляньте ось ззаду на деку. А струни виготовлені з кишок вівці — вони дуже точно звучать.
Обличчя Даніель кривиться.
— Колись це був крутий інструмент. Синтезатор чи електрогітара свого часу. Навіть у королеви була лютня. Тим не менш, грати на публіці було соромно, і це робили тільки нижчі прошарки суспільства.
Я видаю кілька нот — перші акорди «Течуть мої сльози»[107]. Враження це не спричиняє.
— Колись давно це був хіт.
— У вісімдесятих? — питає Маркус, хлопчина з золотим годинником та складною стрижкою, що сидить коло Антона.
— Трохи раніше.
Тут я дещо згадую.
Починаю грати акорд — мі мінор, — награю його кілька разів та переходжу на ля мінор.
— О, я знаю цю пісню! — вигукує Даніель. — Моя мама її любить!
Антон всміхається і теж киває. А потім я починаю наспівувати слова пісні «Billie Jean», тільки у мене виходить смішним фальцетом. Усі сміються, а дехто навіть підспівує.
У коридорі якраз проходить Камілла з сьомим класом. Вони прямують на ігровий майданчик на урок французької. Вона чує шум з класу, спиняється коло дверей та трішки прочиняє їх, щоб краще чути. Я бачу, як вона ритмічно плескає в долоні, заплющує очі та підспівує приспів.
А потім вона відкриває очі та зустрічає мій погляд. Я страшенно щасливий, і сам боюся цього щастя. У коридорі з’являється Дафна, тому я припиняю грати — діти видають розчарований стогін.
— Ні-ні, не спиняйтеся, — каже Дафна. — У житті завжди є час для Майкла Джексона на лютні. Обожнюю цю пісню.
— І я, — каже Камілла.
Я це знаю.
Кентербері було одним з міст, де оселилося багато французьких гугенотів — таких, як ми з мамою. Герцог Рошфорський і нам радив оселитися або у Лондоні, або у Кентербері, бо «Кентербері — місто Господа», і воно радо зустрічало біженців. На жаль, моя мати проігнорувала ту пораду та натомість знайшла прихисток у Саффолку, сплутавши спокій з безпекою. Фатальна, як виявилося, помилка. А я вирішив нарешті скористатися порадою.
Так ми переїхали до Кентербері.
Нам навіть удалося знайти ферму з будинком за меншу платню, аніж у Лондоні. Кафедральний собор та чисте повітря містечка вражали, а ось усе інше стало проблемою. Особливо робота.
