— Старіший, ніж це взагалі можливо.
— Усе, що відбувається, можливо. Завдання науки — визначити межі цієї можливості. Колись ми досягнемо рівня розвитку науки, за якого існування магії та забобонів буде неможливим. Будуть лише факти. Колись вважалося неможливим, що наша земля кругла. Наука — а тим паче медицина — не має звужувати наші уявлення про природу. Навіть навпаки, — він кинув на мене довгий погляд, а потім нахилився та прошепотів: — Гнила риба.
— Щось я вас не розумію.
Він відкинувся на спинку крісла та з жалем в очах пояснив:
— Ніхто не бачить зв’язку між гнилою рибою та проказою. А він є. Якщо їсти забагато гнилої риби, є ризик захворіти на проказу.
— Справді? Я не знав.
(Звісно ж, тепер, у двадцять першому столітті, я можу впевнено сказати, що від гнилої риби прокази не буде. Але я живу вже довго, тому не виключаю, що ще років через двісті хтось таки доведе, що проказа дійсно може розвитися через вживання гнилої риби і що доктор Хатчінсон мав рацію. Коли живеш довго, стаєш свідком того, як достовірні факти спростовують та потім знов доводять. Коли я був малий, пересічні люди ще були переконані, що Земля пласка, бо це те, що вони бачили довкола. Пізніше люди нарешті повірили у сферичність нашої планети. Але нещодавно мені трапився примірник журналу «New Scientist», де я прочитав про голографічний принцип. Він пов’язаний із теорією струн та квантовою механікою. Ідея полягає в тому, що гравітація діє наче голограма. Важко собі це уявити, але ця теорія стверджує, що наш Всесвіт є лише двовимірною інформацією на космологічному горизонті, а те, що ми бачимо все тривимірним, — не більш як ілюзія. Наче 3D-кіно. Тож існує ймовірність, що світ (та решта) насправді плаский. А колись, може, хтось висуне нову теорію та спростує це.)
— То скажіть мені цифру, — мовив доктор, повертаючи мене до питання, на яке я мав дати відповідь. — Скільки вам років?
— Я народився третього березня 1581 року. Мені двісті сімдесят один.
Я очікував сміху, але ні, він лише довго дивився на мене, а потім перевів погляд на вікно, за яким танцювали сніжинки, — мабуть, у його голові так само танцювали думки. Потім він узявся пальцями за нижню губу, і очі його розширилися.
— Добре. Отож… Думаю, це все пояснює, і я можу поставити вам діагноз.
Я всміхнувся. Нарешті. Адже прийшов я саме по діагноз.
— Щоправда, допомогти я вам не зможу. Для цього вам доведеться звернутися в Бедлам[21].
Я якось проходив повз те місце, звідти лунали моторошні стогони.
— У Бедлам? У Бетлемську лікарню?..
— Саме туди.
— Але ж це божевільня!
— Так, це лікарня для божевільних, і вам там допоможуть. А зараз прошу вас — у мене сьогодні ще чимало пацієнтів, — він кивнув на двері.
— Але ж…
— Сер, я рекомендую звернутися у Бедлам. Вам допоможуть упоратися з вашими… мареннями.
У ті часи найбільш популярним і ще живим філософом був німець Артур Шопенгауер. Я зачитувався його працями, що, мабуть, не пішло мені на користь, бо читати Шопенгауера в стані меланхолії — це те саме, що роздягатися, коли змерз. Тим не менш, на думку мені спало одне його висловлювання: «Кожен вважає власну широту поглядів кордонами всього світу».
Я думав, що йду до людини з найширшими науковими поглядами, яка зможе зрозуміти мій феномен, — і тепер втрачати цю віру було боляче. Наче померла надія. Мій випадок виходив за межі будь-яких поглядів. Я дістав із кишені монетку.
— Погляньте. Це пенні. Єлизаветинська[22] монетка. Коли мені довелося піти з родини, моя дочка дала мені її.
— Це стародавня монета. У мого друга є монета часів правління Генріха VIII[23] — півгроут[24]. Але він точно не народився в часи правління Тюдорів. І здається, ця монета навіть рідкісніша за пенні.
— Сер, я не божевільний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я пам’ятаю, як британці відкрили Таїті[25]. Я був знайомий із капітаном Куком. Я працював на підлеглих лорда-камергера[26]… Будь ласка, сер, скажіть… чи не приходила до вас дівчина? Жінка? Жінка, яка б говорила про таку саму проблему? Її звуть Маріон, але, можливо, вона використала інше ім’я. Думаю, вона змінила особистість, щоб вижити… Нам часто доводиться…
— Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, — доктор Хатчінсон мав стурбований вигляд. — Прошу вас піти.
— Як же мені не хвилюватися? Ви єдиний, хто може мені допомогти. Я хочу зрозуміти свою природу. Зрозуміти, чому я такий, який є.
Я схопив його за руку, а він відсахнувся від мене, наче боявся підчепити моє божевілля.
— Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.
З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.