У інших тварин немає прогресу, як заведено говорити. Але насправді людському розуму не потрібен той прогрес. Ми як були шимпанзе з високою самооцінкою, так ними й залишилися, лише палицю змінили на зброю. У нас є знання, які дозволяють зрозуміти, що ми лише купка атомів (як і будь-що інше), і тим не менш ми продовжуємо відокремлюватися від навколишнього всесвіту та наділяти себе якимось значенням, що б давало нам перевагу над деревом, каменем, котом чи черепахою.
І ось я сиджу, з усіма своїми людськими страхами та болем, з тривогою на серці, сиджу та думаю, скільки мені лишилося. Якщо вдається поспати хоча б три години, я вважаю це за щастя. Колись давно я приймав заспокійливий сироп — мікстуру від кашлю, яку порадив Гендріх, — але оскільки в його складі є морфій, то його перестали випускати після заборони опіатів, років сто тому. Наразі я приймаю «Night Nurse»[29], але він мало допомагає.
Звісно, мені б треба сходити до лікаря, та я цього не роблю. Це правило організації «Альбатрос»: ніяких лікарів, у жодному разі. Я відчуваю страшенну провину після мого візиту до доктора Хатчінсона, тому дотримуюсь цього правила. Іноді я думаю: а раптом у мене пухлина в мозку? Щоправда, я не чув, щоб у когось з альб були пухлини. І навіть якби вона в мене і була, то росла б дуже і дуже повільно. Я б міг прожити з нею ще щонайменше звичайний людський вік. Крім того, симптоми все одно не збігаються.
Так ось, головний біль ніяк не відпускає, а завтра мені йти на нову роботу. Я випив трохи води, з’їв вівсянки й тепер іду гуляти з Авраамом. Уночі він згриз бильце дивана, але я не збираюся його сварити. У нього і без цього було непросте життя. Мабуть, мені дістався проблемний собака, щоб я менше думав про свої проблеми. Ця порода — акіта — виведена для життя у японських горах, собака-товариш. І я знав, що в душі він прагне до більш величного оточення, аніж брудні бетонні джунглі Лондона, — хто ж у такій ситуації не згризе диван і не напудить на килим? Він точно не просив собі такого життя.
І ми з Авраамом ідемо вулицями Лондона та дихаємо вихлопними газами.
— А отут колись був колодязь, — розповідаю я йому, коли ми проходимо повз букмекерську контору. — А отут, просто отутечки, старі грали в кеглі щонеділі після проповіді.
Повз нас проходить хлопчина в закочених штанях та завеликій на нього футболці компанії «The Hundreds» — він наче відголосок типового для сімнадцятого століття хлопчини в бриджах та довгій сорочці. Сам він, вочевидь, не має жодного уявлення, кого мені нагадує, відводить очі від свого телефону та кидає на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнісінький міський божевільний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понеділок я побачу його у своєму класі.
Ми з Авраамом переходимо вулицю. На стовпі постер: «КЛУБ КЕНДЛЛАЙТ. Повертаймося в бурхливі 20-ті з тематичними коктейлями часів сухого закону». Головний біль посилюється — доводиться заплющити очі. Спогади підступають, наче кашель: я граю «Sweet Georgia Brown»[30] у барі «Ciro» у Парижі, а незнайомка тримає руку в мене на плечі.
Я в парку. Я безліч років уже не грав на піаніно, але це нічого. Я давно зрозумів, що піаніно для мене наче наркотик — потужний та звабливий. Воно збуджує забуті почуття, і я можу потонути в тих своїх давно прожитих життях. Іноді я задумуюсь, чи сяду знов за інструмент. Я відчіпляю поводок від нашийника Авраама, а він з подивом дивиться на мане. Його спантеличує раптова свобода.
І я чудово його розумію.
Навколо мене парк. Я бачу, як чоловік, що вигулює бішон фрізе[31], нахиляється та нишком підбирає лайно свого пса в пакетик. Білка стрімко зигзагами збігає вгору на бук. З-за хмари визирає сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далі в парк.
І тут я помічаю її.
Неподалік від мене на лавці сидить жінка. Вона читає книгу. Я впізнаю її, що для мене рідкість. Я давно вже не приділяю уваги зовнішності людей, бо всі обличчя змазуються та втрачають свої особливості. Але це обличчя я впізнав — я бачив його крізь вікно у кабінеті Дафни. Це вчителька французької. Чомусь вона здається мені особливою, а для людей взагалі непросто стати особливими. У неї є стиль. І ні, справа не в одязі (вельветовий піджак, джинси та окуляри), а у тому простому жесті, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядає парк. У тому, як вона видихає, трохи надуваючи щоки, та заплющує очі, підставляючи обличчя сонцю. Я відвертаюся: я просто чоловік, що побачив жінку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рік.
Але тут вона звертається до мене:
— У вас дуже милий пес, — французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жінка зі школи. Вона простягає руку, і Авраам її обнюхує, а потім лиже. Навіть хвостом вихляє від радості.
— Вважайте, що вас ушанували.