— Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)
— Можу запевнити вас, сер, що це я.
— Я, певно, божеволію.
Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.
— Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя — реальність.
— Ви не привид?
— Ні.
— І не витвір моєї уяви?
— Ні.
Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.
— Коли ви народилися?
— Третього березня 1581 року.
— 1581 року… — він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. — Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні вам було вісімдесят п’ять…
— Спекотно тоді було. Я отримав безліч опіків від іскр.
Доктор дивився на мене вже по-іншому — як палеонтолог дивиться на свіже яйце динозавра, з якого от-от вилупиться маля. Це все змінює. Змінює абсолютно все.
— Скажіть, будь ласка, ви такий сам? Чи зустрічали ви когось з таким самим… феноменом?
— Так! Під час другого плавання капітана Кука я зустрів одного чоловіка. Він був з якогось острова в Тихому океані. Його звали Омаї, і він став мені чи не найціннішою людиною в житті — другом. А ще… ще моя дочка, Маріон. Я не бачив її відтоді, як вона була маленькою дівчинкою, але її мати повідомила, що вона успадкувала мою особливість. Це стало помітно, коли їй було одинадцять: вона перестала старшати з нормальною швидкістю.
— Це неймовірно, — усміхнувся доктор Хатчінсон. — Важко це усвідомити.
Я теж усміхнувся: моїй душі кинули рятівний круг порозуміння.
І я відчайдушно чіплявся за цей круг, аж поки тіло доктора Хатчінсона не знайшли в Темзі тринадцять днів потому.
Голова й досі болить.
Іноді біль майже невідчутний, а іноді крім нього більше нічого й не лишається. Він завжди збігається зі спогадами. Якщо просто біль я можу терпіти, то терпіти спогади несила. Життя страшенно болить.
Що б я не робив, цей біль постійно зі мною. Я пробував будь-що: пив ібупрофен, пив літри води, приймав ванни з лавандою, лежав у темряві, масажував колами скроні, повільно дихав, слухав лютневу музику, слухав шум хвиль на пляжі, медитував, спробував відеокурс з йоги, який начебто мав позбавляти стресу (треба було повторювати «Я у безпеці, я можу розслабитися», і десь після сотні разів мене почав лякати власний голос), дивився дурні передачі по телевізору, кидав пити каву, приглушував яскравість екрана ноутбука… Усе марно. Головній біль впертий, наче та тінь.
Єдине, що я не пробував, — сон. У мене вже багато десятиліть проблеми зі сном, і вони дедалі погіршувалися.
Учора вночі я не міг заснути, тому подивився документальний фільм про черепах. Черепахи не рекордсмени з довголіття, але точно входять до списку найстаріших, бо деякі «можуть доживати до ста вісімдесяти років». Я наводжу цю фразу в лапках, бо зазвичай поденьки недооцінюють можливості довгожителів. Наприклад, акул. Чи людей. Особисто я переконаний, що можна знайти принаймні одну черепаху, яка вже відзначила свій п’ятисотий день народження.
Що завжди мене засмучувало, так це те, що люди не схожі на черепах. Погляньте-но, черепахи живуть на нашій планеті вже двісті двадцять мільйонів років, ще з тріасового періоду, і вони майже не змінилися. А люди тут всього нічого…
Не треба бути генієм. Просто увімкніть новини — і стане зрозуміло, що ми тут не затримаємося. Інші підвиди — неандерталець, азійська денисівська людина, індонезійські «хоббіти» — вже давно згинули. І ми, імовірно, вирушимо за ними. Для поденьок це нічого. Коли знаєш, що тобі жити ще років тридцять чи сорок, такі думки не бентежать. Можна дозволити собі не загадувати на майбутнє. Можна уявити собі, що ти щось визначене, належиш до певної нації, маєш конкретний прапор та точку зору. Можна навіть уявити, що усе це має якесь значення.
Але що довше ти живеш, то краще розумієш, що немає нічого визначеного. Нічого певного. Якщо прожити досить довго, обов’язково станеш біженцем. Рано чи пізно розумієш, що національність не означає абсолютно нічого і будь-яка точка зору з часом випробовується та спростовується. Людину не визначає нічого, крім того що вона людина.
У черепах немає національностей. Немає прапорів. Немає стратегічної ядерної зброї. У них не буває тероризму чи референдумів, немає торговельних війн із Китаєм. Вони не завантажують плейлисти для тренувань зі «Спотіфай». У них немає книжок про становлення та падіння черепашачої імперії. Немає інтернет-шопінгу та готелів самообслуговування.