— Так, здавалося б, так і було. Але ні, у відьом вірили всі. Королева Єлизавета I видала указ проти відьом. А король Яків I, що сів на трон після неї, навіть написав книгу про відьом! А він вважався інтелектуалом! До речі, першою технологією, що почала розповсюджувати фальшиві новини, став не Інтернет, а друкована преса. А книги тільки зміцнювали марновірство. Тож майже всі люди вірили у відьом. Існували мисливці на відьом, які подорожували країною та вистежували…
Раптом голову пронизує гострий біль, і я хитко спиняюся посеред речення.
Дівчинка, що позіхала на першій парті, схвильовано питає:
— Сер, з вами все гаразд?
— Так, просто голова болить. Пусте, це минеться.
А за нею якась дівчинка з задньої парти:
— А звідки вони знали, хто відьма, а хто ні?
Питання б’ється у моїй голові, наче птаха в темній кімнаті.
Звідки вони знали?
Звідки вони знали?
Звідки вони знали?
Моя мати, як, мабуть, і належить батькам, була складною та суперечливою особистістю. Моралістка, вона полюбляла задоволення (їжу, музику, красу природи). Глибоко релігійну, її однаково заспокоювала як молитва, так і французька пісня. Любителя природи, її по-справжньому лякало будь-що за межами за́мку. Тендітна, але вперта та міцна. Не знаю, скільки дивних рис її характеру були вродженими, а скільки з’явилися після смерті батька. «У цьому світі немає жодної травинки, жодної барви, які б не були створені на нашу втіху, — сказала вона якось після нашого переїзду до Англії. А потім додала: — Так каже мсьє Кова́н».
Мені не подобався той мсьє Кован. Чи Кальвін[34], якщо вже говорити правильно. Від нього лише проблеми. Але я прийняв естафету. Наші справи дедалі погіршувались, і коли вони постукали у двері, я знав, що нам ні́де дітися. Я знав, що у світі не існує місця, де ми могли б почуватися в безпеці.
Мисливця на відьом звали Вільям Меннінґ. Він був високий дужий чолов’яга з руками м’ясника. На одне око він був сліпий, хоча, може, так лише здавалося через катаракту на лівому оці. Ми не бачили, коли він приїхав до села, хоча я пам’ятаю, що якось уночі чув двох коней, що прогалопували на схід повз нашу хату. На другому коні вершником був мировий суддя. Я знав його як містера Ноя. Він гарно одягався та поводився як джентльмен. На зріст він був як Меннінґ, хоча шкіру мав сіру. Наче у мерця.
Ми стали новиною національного рівня, хоча не знали про це, аж поки не почули той стук у двері.
Вільям Меннінґ міцно схопив мене за руку, а другою рукою показав на маленьку рожеву пляму в мене на шкірі (намагаючись не торкатися її):
— Знак диявола! — мовив він із моторошним виразом тріумфу на обличчі. — Містере Ной, дивіться!
— Бачу. Найлихіший із лихих.
Я розсміявся, хоча мені й було страшно:
— Та це ж мене блоха вкусила!
Я й досі мав вигляд тринадцятирічного — вони не очікували опору від маленького хлопчика. Моя ж юнацька зухвалість їх розлютила. Меннінґ гаркнув на мене — іншого слова і не дібрати, — а потім звернув увагу на мою матір.
— Роздягайся, — тихо та рішуче мовив він.
Тут я його зненавидів. Просто в одну мить. Виявилося, що до того моменту я взагалі не знав, що таке ненависть. Так, я знав таке почуття, бо мав абстрактну ненависть до тих, хто вбив мого батька. Але я не знав тих людей, ніколи їх не бачив. А ненависть потребує конкретного обличчя.
— Ні, — мовив я.
Мама мала спантеличений вигляд. А коли вона збагнула, що відбувається, одразу відмовила та вилаялась французькою. Меннінґ був неосвічений, хоча і видавав себе за людину науки, тому й гадки не мав про жодні інші мови.
— Позначте її. Вона говорить як диявол — викликає духів!
Потому він наказав зачинити двері, бо на нашому порозі вже почали збиратися місцеві, щоб насолодитися видовищем: Розумниця Бесс була вже тут як тут, а поруч з нею стояла нещасна Еліс Гіффорд. Містер Ной зачинив двері. Я став між матір’ю та Меннінґом, а той вихопив кинджал та притулив мені до шиї.
Мати почала роздягатися. Сльози ринули з її очей. У мене теж защипало від сліз та провини. Усе це через мене, через мою фізичну «інакшість», через мою нездатність старшати, як решта людей.
— Ще одне слово, і я вб’ю твою матір-відьму просто тут раніше, ніж ти чи Марбас встигнуть щось вдіяти!
Марбас — пекельний дух, що міг лікувати від усіх хвороб[35]. Наступні кілька годин я часто чутиму це ім’я. Той день стане кошмаром наяву.
Гола мати. Просто в нас удома, поруч зі столом та мідним посудом на ньому. Я бачив, як на неї дивився Меннінґ: з ненавистю та хіттю. А потім він підійшов до неї та проколов кинджалом шкіру. Спочатку на руці, потім на плечі, тоді коло пупа. Проступили краплі крові.
— Подивіться, яка темна кров, містере Ной.
Містер Ной подивився.
Кров як кров, звичайного кольору. Як і належить звичайній людській крові. Але містер Ной побачив щось інше. А може, уявив це під впливом Меннінґа.
— Так. Найтемніша з темних.
Люди бачать те, що хочуть бачити. Я сотні разів думав, що вже засвоїв цей урок, але щоразу мене це дивує. Мати кривилася від болю з кожною новою ранкою, але Меннінґ був переконаний, що вона удає біль.