Вона кидає на мене погляд, і мені стає неспокійно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настільки привабливим, щоб жінки могли так на мене дивитися. На мене взагалі вже років сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав років на двадцять та носив на обличчі тінь свого горя, на мене часто кидали такі довгі погляди. Але тепер ні. Вона дивиться на мене з якоїсь іншої причини, і мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школі? Так, імовірно, у цьому причина.
— Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.
Собака біжить до мене, я чіпляю поводок, і ми йдемо геть. А спиною відчуваю її погляд.
Удома я починаю вивчати плани уроків для сьомого класу. На приглушеному екрані з’являється перша тема: «Судові процесі над відьмами в тюдорівській Англії». Я вже знаю, що це невід’ємна частина програми.
Думаю, я відшукав причину свого рішення викладати історію: мені треба приручити своє минуле. По суті, історія — це і є розповіді про минуле. І це мій спосіб контролювати своє минуле. Приручити його та зробити своїм домашнім улюбленцем. Але історія, у якій жив ти сам, відрізняється від того, про що пишуть у книжках та розповідають у кіно. Є певні речі, які не вдасться приручити.
Мозок раптом охоплює болем.
Я підводжуся та йду на кухню зробити собі коктейль «Кривава Мері». Найпростіший варіант, без селери. Вмикаю музику — це допомагає. Я прогортаю Шосту симфонію Чайковського та Біллі Голідей і відкриваю свій список морських пісень шанті[32] — грає «The Boys of Summer» Дона Генлі. Зовсім свіжа музика. (Щоправда, ця пісня була написана у 1984-му). Я вперше почув її в Німеччині у 1980-х і одразу вподобав, сам не знаю чому. Вона нагадує мені про дитинство, хоча її і відділяє від нього кілька століть. Нагадує про проникливі французькі пісні, що співала мама, після того як ми переїхали до Англії, — сумні та ностальгічні. Біль посилюється, але я згадую Джона Гіффорда. Тоді, давно, його голова боліла незрівнянно сильніше. Я заплющую очі, і ранні спогади хвилею накривають свідомість. Здається, через них навіть повітря стає розрідженим.
Я пам’ятаю, як мати сидить коло мого ліжка, співає французьку пісню та грає на своїй лютні з вишневого дерева. Її пальці вправно бігають струнами, наче хочуть втекти. Зазвичай музика слугувала їй відрадою: вона ніжно співала air de cour[33], і це завжди її заспокоювало. Тільки не того вечора.
Мама чудово співала. Вона заплющувала очі, наче пісні були її спогадами чи снами. Проте того вечора вона співала та дивилася на мене, а на лобі в неї пролягла глибока вертикальна зморшка. Вона завжди з’являлася на її обличчі, коли вона думала про батька чи про проблеми у Франції. Зрештою вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамі герцог Рошфорський, коли я був ще зовсім малий.
— Ти не старшаєш.
— Ну мамо, годі про це.
— У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.
— Я ж не можу з цим нічого вдіяти.
— Час спинився для тебе, Етьєне.
Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.
— Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.
Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.
— Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.
Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.
— Зі мною все буде добре.
— Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.
Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.
— Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, — мовив я.
— Ти ж знаєш, я не люблю міста, — мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.
Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.
— Може, ти і правий… Мабуть, треба було, — зрештою мовила вона.
Знадвору почувся якийсь звук — моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.
— Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.
— Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.
Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.