На розі вулиці, де колись була маленька покинута церква зі стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великі червоні літери більше схожі на рани. Я заплющую очі та повільно прямую далі, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще кроків двадцять та спиняюся. Переді мною будиночок на двох господарів[14], який не має нічого спільного з тим будинком, куди я прийшов багато століть тому. Двері без жодних вказівок пофарбовано в сучасний яскраво-синій. Крізь вікно я бачу телевізор у вітальні: хтось грає у відеоігри. На моїх очах на екрані розриває якогось прибульця.
Голова тріщить від болю, від слабкості доводиться позадкувати. Здається, минуле може вплинути на силу земного тяжіння — і я відходжу ще далі та спираюся на машину. Спрацьовує сигналізація. Гучна, схожа на стогін болю звідкись з 1623 року. Я швидко відходжу від будинку та прямую далі вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти від минулого.
Я закохувався лише одного разу. Ви, мабуть, подумаєте, що я романтик. Кажуть, що справжнє кохання трапляється лише раз у житті, і якщо кохана людина йде, ніхто інший не може зайняти її місце. Це дуже гарна теорія, а ось реальність — це жахіття. Тільки уявіть-но всі ті роки після. Існування без сенсу.
Для мене сенсом життя на якийсь час була Роуз.
Але потім її не стало, і, на жаль, величезну кількість приємних спогадів застив останній. І кінець став початком, страшним початком. Наш останній день разом. І той день — день, коли я пішов на Чепел-стрит, щоб зустрітися з нею, — вплинув на безліч інших днів упродовж кількох віків.
Отак я опинився перед її дверима.
Постукав та почав чекати відповіді.
Сторож із церкви проходив повз.
— Хлопче, на будинку мітка, — мовив він.
— Так, я знаю.
— Не ходи туди. Це небезпечно.
Я виставив перед собою руку:
— Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.
Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.
— Роуз, це я, — мовив я крізь двері. — Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут…
Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:
— Томе?
Я вже багато років не чув її голосу.
— Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!
— Ні, Томе, не можу, я хвора.
— Роуз, я знаю. Але я не захворію. Я за останні місяці спілкувався з безліччю хворих на моровицю[15], та підхопив лише застуду. Роуз, благаю, відчини.
Вона відчинила.
І я побачив її. Жінку. Ми були приблизно одного віку, але вона просто виглядала на свої п’ятдесят, коли сам я скидався на підлітка. Шкіра в неї була сіра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островів. Вона ледь стояла, і я почувався винним за те, що примусив її встати з ліжка. Тим не менш вона зраділа мені. Я допоміг їй знову лягти та сів поруч.
— А ти молодий… досі… майже хлопчисько.
— Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?
Я узяв її руку та приклав собі до лоба, бо зморшку вона розгледіти не змогла.
— Пробач мені, — мовила вона. — Пробач за те, що я прогнала тебе.
— Ти мала рацію. Моє існування становило загрозу твоєму життю.
Маю сказати: я не впевнений щодо слів, які наводжу тут. Імовірно, ми говорили якісь інакші слова, але я так пам’ятаю, а більше мені немає на що покладатися. Ми завжди вважаємо наші спогади більш реальними за саму реальність, а вони не завжди збігаються.
Хоча оці слова я чітко пам’ятаю:
— Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз.
Я відчув жах від усвідомлення її жаху. Мабуть, ось це і є розплата за кохання — відчувати біль іншої людини як власний.
Роуз іноді починала марити. Хвороба швидко її забирала, майже в мене на очах.
Ми були як дві протилежності: моє життя лежало переді мною в майже нескінченному майбутньому, а її — стрімко добігало кінця.
У будинку було темно, вікна забрали дошками. Вона лежала на ліжку у вологій нічній сорочці, а її обличчя скидалося на мармурове — сіре з червоним. На шиї набрякли бубони з яйце завбільшки. Моторошно було бачити її у такому понівеченому стані.
— Усе добре, Роуз… Усе добре.
Очі в неї розширилися від жаху, наче щось напирало в голові зсередини.
— Тихше, тихше… Усе буде добре.
Сміховинно. Просто сміховинно. Нічого не буде добре. Вона застогнала, і тіло її скрутило болем.
— Тобі треба піти, — сухо мовила вона.
Я нагнувся до неї та поцілував у брову.
— Обережно.
— Це нічого. Я не захворію.
Насправді я не був упевнений, що не захворію, хоча тепер знаю, що це правда. А тоді, у свої сорок два роки (хоча виглядав я на шістнадцять — Роуз дала мені стільки), я не міг знати цього напевне. Мені просто було все одно. Після років без неї моє життя все одно втратило сенс.
Я не бачив Роуз із 1603-го, але кохання нікуди не зникло й не ослабло. І мені було боляче. Я б запросто проміняв той біль на будь-який фізичний.
— Ми з тобою були щасливі, правда? — ледь помітно всміхнулася вона.