У неї була іще одна родимка, між великим пальцем та вказівним. Така сама, як дві у неї на щоці. На руках залишились плями від вишень. Схотілося взяти її за руку. Господи, які ж дитячі бажання! Мабуть, мозок у мене тоді був за віком такий самий, як і моє обличчя.
— У тебе чудова лютня. Я такої гарної ще ніколи не бачила. Стільки прикрас… — зауважила вона.
— Мамі подарували її… друг. Дивись, отут, — я вказав на майстерно вирізаний резонаторний отвір під струнами, — це називається троянда.
— Але ж там нічого немає, окрім повітря! — зазирнула вона всередину.
— Так це ж найголовніше, — розсміявся я.
Я одразу навчив її грати перебором на двох струнах, і вона почала награвати його дедалі швидше — і водночас пришвидшувалося моє серцебиття. Я торкнувся її руки і заплющив очі. Від страху через свої почуття до неї.
— У музиці головне — час, — мовив я. — Контролювати час.
Згодом вона спинилася та замислилася.
— Іноді мені хочеться зупинити час, — мовила вона. Не впевнений, що саме цими словами, але близько до цього. — Іноді, щасливої миті, я хочу, аби дзвін у церкві більше ніколи не озивався. Аби більше ніколи не треба було йти на ринок. Аби шпаки спинилися в небі. Але всіма нами керує час… Усі ми лише струни, чи не так?
Вона точно так і сказала: усі ми лише струни.
Роуз була варта більшого, аніж збирати фрукти. Вона була філософом. Я ніколи не знав мудрішої людини (а невдовзі я познайомився із Шекспіром, тож можете собі уявити). Вона розмовляла зі мною як з рівним за віком, і я був вдячний їй за це. Поруч із нею все інше ніби тьмяніло і мене охоплював спокій. Вона врівноважувала моє життя. Варто було лише подивитися на неї — і мені ставало спокійніше. Нічо́го дивного, що я постійно дивився на неї напруженим поглядом. Тепер люди так одне на одного вже не дивляться. Я хотів її — в усіх значеннях цього слова. А коли чогось хочеш, отже, його не вистачає. Тож у мені була якась порожнеча, яку тільки збільшила смерть матері. Тоді вона здавалася мені неосяжною, але Роуз повертала мене не тверду землю. Давала щось, за що можна триматися.
— Томе, я хочу, щоб ти лишився.
— Лишився?
— Так. Лишився. Лишився тут.
— О…
— Я не хочу, щоб ти йшов звідси. І Ґрейс не хоче. Нам подобається, що ти тут. Дуже подобається. Ти потрібен нам обом. Раніше це місце здавалося надто порожнім, але з тобою вже ні.
— Мені теж тут подобається.
— Це добре.
— Але колись мені доведеться піти.
— Чому?
Я хотів сказати. Сказати просто, як є. Хотів сказати, що я особливий, інакший, і що я не постарію, як інші люди. Хотів сказати, що моя мама не впала з коня, що її втопили на стільці через звинувачення у відьомстві. Хотів розповісти про Вільяма Меннінґа. Хотів, щоб вона зрозуміла, яка на мені лежить відповідальність за втрату найближчої у світі людини. Хотів розповісти про відчай, що охоплює через таємничість власної природи. Про ваду в мені. Хотів сказати, що мене звати Етьєн і що прізвище у мене Азар, а не Сміт. Хотів сказати, що вона стала мені найбільшою розрадою після смерті матері. Усе це затопило мене, але виходу не було.
— Я не можу тобі сказати.
— Ну ти просто таємниця. Я маю тебе розгадати.
На мить усе завмерло.
Заспівала пташка.
— Ти колись цілувався, Томе? — Я одразу згадав ту першу ніч, коли вона дзьобнула мене в губи. — По-справжньому? — додала вона.
Пташка продовжувала співати.
Я мовчав, і це стало ніяковою відповіддю.
— Поцілунок — він як музика… Спиняє час. У мене колись був хлопець, — без жодного сорому почала вона, — минулого літа. Він працював у саду. Ми цілувалися та пестили одне одного, але насправді я нічого до нього не відчувала. Кажуть, що коли по-справжньому кохаєш когось, то поцілунок може спинити птахів у польоті. Як думаєш, таке буває?
Вона обережно поклала лютню поруч та поцілувала мене. Усе довкола просто зникло. Лишилась тільки вона і більше нічого. Вона була небом, зірками, океаном. Існувала тільки та мить і той зародок нашого кохання. А потім поцілунок закінчився, і я провів рукою по її волоссю. Десь далеко залунали дзвони, і все у світі стало на свої місця.
Я знов стояв перед дев’ятим класом. Я стомився. Учителям не варто лягати спати о третій ранку. На вікні краплі дощу сяють, наче коштовне каміння. Продовжуючи минулий провальний урок про імміграцію, я починаю тему соціальної історії кінця тюдорівської епохи, особливо часів правління Єлизавети.
— Що ви знаєте про єлизаветинську Англію? — питаю я, а сам думаю: мабуть, треба було обрати Сардинію. Чи лимонні сади Майорки. Чи, може, пляж в Індонезії. Або вкритий пальмами острів у лазурових водах Мальдив. — Хто жив у ті часи?
Дівчинка піднімає руку:
— Люди, які вже померли.
— Дякую, Лорен. А ще хто?
— Люди, у яких не було Снепчату[75].
— Маєш рацію, Ніно.
— Сер Френсіс Як-його-там.
— Дрейк та Бекон, — киваю я. — Молодець. Але хто перший спадає на думку як людина, що вплинула на цю епоху найдужче?
Роками я не розумів людей, що кажуть, наче почуваються старими.
А тепер я точно знаю, що будь-хто легко може відчути себе старим: варто лише стати вчителем.