— Слухайте, я не планую втягти вас у проблеми. Я просто намагаюся пояснити, що все добре. Таких людей, як ви, чимало. Я не знаю усієї вашої історії, але бачу, що ви приблизно однолітки. Народилися у 1700-х. Не знаю, чи були ви знайомі ще з кимось, хто мав таку ж особливість, але можу вас запевнити: нас багато. Можливо, тисячі. І наша особливість небезпечна. Один англійський лікар назвав її анагерією. Якщо інформація про нас стане публічною — тобто якщо люди самі це відкриють або ж ми їм розкажемо, — ми опинимося в небезпеці. Ми та наші близькі. Нас або закриють у божевільні чи у лабораторії, або ж просто вб’ють через забобони. Та, думаю, ви чудово знаєте про небезпеку.
Луїс почухав свою щетину.
— Знаєш, з мого боку пістолета здається, шо тут лише твоє життя висить на волосині.
— То чого ти хочеш, містере? — насупився Джо.
Я глибоко вдихнув:
— У мене до вас пропозиція. Тут у Бісбі ви вже викликаєте підозри. Ширяться чутки. Почалася ера фотографії, і минуле стає доказами проти нас, — я сам чув, як у мій голос повільно заповзає страх. По суті, я просто папугою повторював слова Гендріха. Слова були порожні, не мої. — Існує одна організація. Вона працює заради спільного блага. Ми намагаємося знайти всіх людей з такою особливістю — з анагерією — та запросити до нас. Організація допомагає людям, допомагає переїжджати та починати нове життя. Допомагає грошима чи документами.
Джо та Луїс перекинулися поглядами. У Луїса очі були якісь тупі, без проблиску розуму. Я б сказав, що він виглядав до небезпечного тупим. Тим не менш, умовити його було б простіше. Купити простіше. А ось Джо був сильніший — і тілом, і духом. Кольт у його руці анітрохи не тремтів.
— Про які гроші йде мова? — якась комаха кружляла довкола Луїса.
— Залежить від потреб. У кожному конкретному випадку організація виділяє необхідну суму грошей, — Господи, та я і справді говорю словами Гендріха.
Джо похитав головою:
— Луїс, ти ж чув його? Він каже, шо нам треба їхати з Бісбі. Але не вийде, друже. У нас тута все добре. Ладнаємо з місцевими. Ми вже своє відвешталися — жили чи не всюди в цій країні відтоді, як припливли сюди. Давненько вже. І ніхто тут не наказуватиме мені переїхати, дійшло?
— Для вас самих так було б краще. В організації вважають, що кожні вісім років…
Джо видихнув із загрозливим гарчанням.
— В організації? Ми не належимо до жодної організації та належать не будемо! Я шо, незрозуміло кажу?
— Пробачте, але…
— Слухай, друже, я зара продірявлю тобі дах.
— Послухайте, в організації є домовленості з владою, тож вони знають, де я. Якщо ви мене вб’єте, вас упіймають.
Вони розсміялися:
— Луїсе, ти це чув?..
— Ще й як чув!
— Тре, мать, пояснити містерові Пітеру Як-його-там, чого ми сміємося.
— Мене звуть Том. У мене так само, як і у вас, було багато імен.
Джо цілковито проігнорував мене та продовжив:
— Так ось, я поясню. Сміємося ми того, шо тут немає над нами ніякої влади. Тут не звичайне містечко. Ми вже давно допомагаємо шерифу Дауні та старій Еф. Де., тому в нас тут усе схоплено.
Еф. Де. — «Фелпс Додж», найбільша видобувальна компанія в місті, як мені заздалегідь повідомили.
— Ми навіть допомагали розслідувати справу про депортацію в Бісбі. Чув про таке?
Про це я дещо чув. У 1919-му сотні страйкарів скрутили та вивезли з міста.
— Тому приходити сюди та робити нам якісь пропозиції від якоїсь там організації марно. Коли ми востаннє працювали з якоюсь організацією, то разом позбулися всіх мексиканців — і за офіційним дозволом від шерифа, зауваж-но… А тобі, схоже, дійсно спекотно, і ти надто хвилюєшся. Ходімо прогуляємося та провітримо твою біляву голову.
На вулиці вже було темно. По-пустельному темно. У повітрі оприявнювалась прохолода, але мені все одно було спекотно та викручувало все тіло. Горло пересохло від віскі — сухо, як у могилі, що я її копав собі протягом останньої години.
Кулі — це не інфекція. Не чума і не одне з тих сотень захворювань, від яких чудово захищає імунітет альби. Проти кулі імунітету немає. А помирати я не хотів, бо будь-що мав жити заради Маріон. Гендріх переконував, що ми наближаємося до того, щоб знайти її.
Увесь час, поки я копав, на мене дивився щонайменше один револьвер. З моменту виходу з будинку ситуація не змінилася ані на йоту. І їхні американські седлбреди[99] так само жували траву та форкали одне до одного.
— Так, — мовив Джо, коли я виліз із ями, міцно тримаючи лопату в руках та вдаючи, що я на неї спираюся, — гроші ми ховати не збираємося, тому вивертай кишені та поскладай усе, шо маєш, на землю отуто.
Це був мій момент. Єдина можливість. Я кинув здивований погляд у бік коней — і чолов’яги інстинктивно зробили те саме. Поки злий погляд Джо повертався назад до мене, йому назустріч уже летіла лопата. Від удару він майже непритомний бухнувся горілиць та випустив пістолет. Той впав у пилюку.
— Убий, — пробурмотів Джо.