На обід до вчительської я приплівся досить пізно, двадцять хвилин на першу. Я сиджу за столом. У кімнаті пахне розчинною кавою та шинкою. Голова нестерпно болить. А ще у вухах дзвенить: іноді таке траплялося після артилерійського обстрілу під час Громадянської війни в Іспанії[93]. Я тоді мало не оглух.
Я більше не ходжу в супермаркет по обід, натомість сам роблю собі сандвічі вранці. Але їсти все одно не хочеться, тож я просто сиджу за столом із заплющеними очима.
Я відкриваю очі та бачу Ішама, вчителя географії, він серйозно розмірковує над вибором між кількома видами трав’яного чаю.
А ще я бачу Каміллу.
Вона сидить в іншому кутку кімнати та відкриває пакунок з салатом. Перед нею на столі яблучний сік та книжка, що слугує їй тацею.
Дафна — вона якраз бере з вази клементини — посміхається мені:
— Як у вас справи, Томе?
— Добре. Усе добре, — відповідаю я.
Вона киває, хоча і знає, що я брешу.
— Далі буде легше. Перші десять років завжди найважчі, — сміється вона та виходить з учительської.
Мені ніяково за свою поведінку з Каміллою. Минулого разу я поводився доволі грубо. Тут я помічаю, як вона витягає щось із кишені. Пігулку. Швидко ковтає її та запиває соком.
Краще сидіти, де сиджу. Гендріх би сказав мені робити саме це. З точки зору організації «Альбатрос», це ідеальна поведінка для мене. І Камілла все одно, мабуть, ніколи тепер до мене не заговорить.
Але ось я вже підводжусь та йду в інший бік кімнати.
— Я хотів вибачитися, — кажу я.
— За що? — питає вона. Молодець.
Я сідаю за її стіл, щоб можна було говорити тихіше і взагалі поводитися не так підозріло, бо на нас уже кидає криві погляди вчителька математики Стефані, що їсть сливу.
— Я не хотів поводитися так по-дурному. І так грубо.
— Декому це просто не під силу. Така вже в них природа.
— Ну, я просто хочу сказати, що я ненавмисне.
— Хто ми є і ким ми хочемо бути — це завжди різні речі. Нічого страшного. У нашому світі важко не бути сволотою, — вона каже це дуже просто та м’яко. Мене ще ніхто так ніжно не ображав.
Я хочу щось пояснити, але так, щоб не пояснювати:
— Я… У мене стільки всього відбувається… Маю таке обличчя — пересічне. Усі завжди думають, що я знайомий їх друга чи актор, якого вони бачили по телевізору.
Вона киває, але її це не переконує.
— Так, мабуть, так і є. На тому і полишимо.
Я звертаю увагу на книгу, на якій стоїть салат Камілли. Це роман. Цікаво, чи це той самий роман, який вона читала тоді в парку? Видавництво «Penguin Classic». «Ніч лагідна» Фіцджеральда, з фотографією автора на обкладинці.
Вона, певно, помічає мій погляд.
— О, ви читали? Що скажете?
Мені важко говорити. Спогади юрмляться у голові, наче забагато відкритих програм на комп’ютері. Або забагато води в човні. Головний біль посилюється.
— Я… Я… не знаю, — кожне слово наче удар веслом по воді. — Плисти вперед, долаючи течію…
— Плисти вперед, долаючи течію? «Ґетсбі»[94]?
Я затамовую подих. Я в учительській у Лондоні і в барі в Парижі одночасно. Мене розриває між різними століттями, між простором та часом, між «тепер» та «тоді», між водою та повітрям.
Я повертався сам дорогою додому з великого готелю. Дорога була довгою. Я працював допізна, грав на піаніно для заможних американців та європейців, які насолоджувалися чаєм та коктейлями. Мені було самотньо. Хотілося бути серед людей, щоб якось приховати це відчуття. Принаймні тимчасово. Тому я пішов до бару «У Гаррі», де завжди гудів веселий натовп. Я нечасто туди ходив, але мені подобалося, що майже всі там були здалеку. Саме такий натовп, як я люблю.
У барі для мене відшукалося місце за стійкою біля гламурної пари зі схожими гладенькими зачісками з проборами. Чоловік кинув на мене погляд та, мабуть, відчув мою тугу:
— Спробуй «Криваву Мері», друже.
— А що це?
— О, це щось. Це коктейль. Улюблений коктейль Зі, чи не так, серденько?
Жінка кинула на мене важкий сумний погляд. Вона була п’яна, чи сонна, чи і те, й інше. Обоє вони виглядали добряче напідпитку, якщо вже так пригадувати. Жінка кивнула:
— Так, це непоганий союзник на війні.
— А що за війна? — спитав я.
— Війна з нудьгою. Війна, що реальніша за решту. Війна, на якій ворог усюди.
Я замовив собі «Криваву Мері», дивно було побачити в коктейлі томатний сік. Чоловік досить грізно дивився на жінку, хоча, може, то була удавана грізність.
— Зауважу, що мене дещо ображає, коли ти так кажеш, Зі.
— Ні, Скотте, я ж не про тебе… ти не нудний. Сьогодні один з кращих твоїх вечорів.
Саме тоді він простягнув мені руку:
— Скотт Фіцджеральд. І моя супутниця Зельда.
Коли живеш чотири сотні років, основна перевага полягає в тому, що тебе мало що може вразити. Але отаке випадкове знайомство з автором книги, що якраз лежить у тебе на тумбочці, точно виходить за межі навіть мого імунітету до вражень.
— А я саме закінчив читати вашу книгу «Великий Ґетсбі». І обов’язково прочитаю «По цей бік раю», коли вона вийде.
Він раптово протверезів.
— Ну то як вам? Як вам «Ґетсбі»? Усім більше подобається «Рай». Геть усім. Мої видавці взялися за «Ґетсбі» виключно з жалю.
Зельда скривила обличчя, наче її зараз знудить.