— Ну, у мене в школі була Маріон, — починає пригадувати вона. — Маріон Рей. Вона у свій час розповіла мені про менструацію, бо мої батьки надто соромилися і нічого такого зі мною не обговорювали. А про такі речі варто знати, бо страшнувато, коли з тебе раптом починає кровити.

Вона говорила все це цілком нормальним голосом, навіть не знижуючи гучності. Вочевидь, присутність інших людей у кімнаті аніяк її не бентежила. Стефані й досі кидала на нас насуплені погляди, тримаючи в руках сливову кісточку. Ішам сидів за два стільці від нас та не зводив очей з телефону. Мені подобалася така її відкритість. Мабуть, мені треба долучитися до цієї незначущої розмови. Я бачу, що вона хоче потеревенити. Але ні, я цього не роблю.

— А ще були якісь Маріон?

— Ні, пробачте.

— Нічого. Це я взагалі збирався вибачитися.

Вона всміхається мені та дивиться просто в очі. І щось у моєму погляді її бентежить. Я відчуваю, що вона знов намагається пригадати, звідки вона мене знає.

— Життя завжди сповнене таємниць, — каже вона. — Але якісь із них важливіші за решту.

Повисає коротка тиша, я всміхаюся та повертаюся на своє місце.

<p>Частина четверта</p><p>Піаніст</p>Бісбі, Аризона, 1926 рік

Надворі був серпень. Я стояв у вітальні маленького дерев’яного будиночка на околиці міста. Я мав завдання від Гендріха. Кожні вісім років він давав мені завдання — така була угода. Після виконання завдання можна було переїхати жити в інше місце, а Гендріх допомагав із новою особистістю та безпекою. Узагалі нам ніколи не загрожувала жодна небезпека, окрім як під час завдання. Хоча мені завжди щастило. Я вже тричі успішно виконував завдання, себто знаходив альбу та переконував його чи її долучитися до організації. Ніякого насилля, ніякого виклику мені як особистості. Але цього разу все було інакше. Переді мною справжнє випробування — можливість дізнатися, наскільки далеко я готовий зайти заради того, щоб знайти Маріон.

Вечоріло, і темрява швидко поглинала ледь підсвічені червоним гори. Попри це денна спека не квапилася відступати. У будинку було ще спекотніше, ніж надворі, наче хтось вирішив помістити всю спеку пустелі в один дерев’яний будиночок.

З мого носа падали великі краплі поту.

— Шо, не звик до такої спеки, еге ж? Де ти ховався? Мать, Аляска? Чи золотокопальні на Юконі? — звернувся до мене худорлявий беззубий чоловік. На лівій руці у нього не вистачало двох пальців. Наразі він був відомий під ім’ям Луїс. Ковток віскі з його склянки зник, і він навіть не скривився.

— Де я тільки не ховався. Доводилося, — мовив я.

Інший, Джо — він щойно здивував мене роял-флешем[97] — був більший та розумніший. Він почав лиховісно сміятися.

— Усе це, мать, шо цікаво, і загалом непогано провести вечорок з незнайомцем, а ще й коли у нього водяться грошенята в кишені. Та ти не з Кочісу[98]. Я одразу це бачу. Навіть з твого одягу. А ще тут у кожного шкіра такого… відтінку. Від пилу з шахт. А в тебе білісінька. На руки свої тіки глянь — як той сніг, ага.

Я подивився на свої руки. Бачив я їх останнім часом часто, бо багато грав. Я вивчився грати на піаніно і займав себе цим останні вісім років.

— Руки як руки, — байдуже мовив я.

Ми грали в покер вже понад годину, і я встиг програти сто двадцять доларів. Я відпив ще трохи віскі, яке вогнем опекло мені горло. Ну, час настав. Час казати те, заради чого я прийшов.

— Я знаю, хто ви.

— Та ну? — мовив Джо.

Цокав годинник. Десь далеко завив собака чи койот.

Я прокашлявся та мовив:

— Я такий самий, як і ви.

— Дуже сумніваюся, — сухо засміявся Джо.

— Ти ж Джо Томпсон, правильно?

— На що це ти натякаєш, містере?

— Не Біллі Стайлз? Не Вільям Ларкін?

Луїс вирівнявся на стільці з суворим виразом обличчя.

— Я був багатьма людьми. Так само, як і ти, — продовжив я. — То як мені до тебе звертатися? Луїс? Чи Джесс Данлоп? Чи Джон Паттерсон? Чи, може, Трипалий Джек? І це лише початок, еге ж?

Крім чотирьох очей на мене вже дивилися два пістолети. Ніколи не бачив, аби хтось так блискавично діставав зброю. Вони вказали на мій пістолет під піджаком:

— Витягай його та клади на стіл. Повільно і без жартів.

Я так і зробив.

— Послухайте, я не шукаю проблем. Я приїхав, щоб запропонувати вам безпеку. Я знаю, хто ви. Принаймні декілька з ваших особистостей. І я знаю, що ви не завжди працювали на мідних копальнях. Я знаю про потяг, який ви пограбували у Фербенксі. І про Південнотихоокеанський експрес, на якому ви взяли більше, аніж можна мріяти. Ми всі чудово знаємо, що вам взагалі не потрібна та робота в копальнях, — Джо так міцно стис щелепу, що я навіть почав непокоїтись за здоров’я його зубів. — Я знаю, що вас обох мали б застрелити у Тумстоні двадцять шість років тому, — я витяг із кишені одну з фотографій, які дав мені Гендріх. — І я знаю, що ось цій фотографії вже тридцять років, а ви обидва ані на день не постаршали.

Вони навіть не скинули оком на той знімок, бо обоє чудово знали, хто вони такі. І знали, що я теж знаю. Я мав продовжувати.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже