Мені захотілося щось робити. Робити не просто для себе, а для людства. Врешті-решт, я був людиною та співчував іншим людям, і не тільки тим, хто був проклятий (чи, може, благословенний) так само, як і я. «Провина часу», як назвала це Аґнес, коли я розповів їй. Взагалі вона багато чого знала і мала безліч історій. Ближче до кінця того восьмирічного періоду вона приїхала побачитися зі мною у Лондон, і з нею було весело.
— Мене охоплює жах, — сказав я їй.
Вона поклала ногу мені на живіт, і ми обоє курили просто в ліжку в моїй квартирі в Мейфері.
— Ти читав містера Фрейда?
— Ні.
— О, тоді і не читай, бо стане гірше. Він пише, що ми себе не контролюємо — усе вирішує підсвідома частина нашої психіки. Єдина істина, на яку можна сподіватися, — це сни. У снах є шанс відшукати самого себе. Фрейд вважає, що більшість людей просто не хоче свободи, бо свобода — це відповідальність, а люди бояться відповідальності.
— Вочевидь, Фрейду не доводиться змінювати свою особистість кожні вісім років.
А потім ми з Аґнес поїхали «на пригоду», як вона це називала, себто на завдання, про яке Гендріх повідомив нам телеграмою. Їхали ми в машині. Місцем призначення був Йоркшир, звичайнісінька сільська місцевість, де розташовувалася похмура готична будівля лікарні для психічно хворих — «Хай Ройдс». Сюди примусово відправили жінку, яка розповіла правду про свою особливість. Ми викрали її з лікарні, де Аґнес довелося приспати носовичком з хлороформом трьох робітників, а потім і саму Флору Браун, що, звичайно ж, страшенно перелякалася двох незнайомців із замотаними шарфами обличчями.
Утекти нам вдалося доволі легко, і з якоїсь причини (сором головного лікаря? байдужість персоналу? байдужість місцевої влади?) про цю подію навіть не написали в газетах. Але навіть якби написали, нам з Аґнес нічого не загрожувало, бо Гендріх про все подбав. Тим не менш, мене вкрай засмучував той факт, що всім було байдуже.
Флора була ще зовсім молода — лише вісімдесят. Виглядала вона на сімнадцять чи вісімнадцять. Знайшли ми її у жахливому стані, і організація дійсно її врятувала, як і багатьох інших. Вона сама була переконана, що втратила здоровий глузд, тому пережила неймовірне полегшення, коли зрозуміла, що цілковито здорова. Разом з Аґнес вона поїхала в Австралію починати нове життя. До чого я веду: організація рятувала людей. Флору Браун, Реджинальда Фішера та багатьох інших. Може, і мене самого. Гендріх був правий: у всього цього був сенс. Може, я і не завжди вірив у нього, але в його роботі я майже ніколи не сумнівався.
Я не хотів повертатися до Лондона, тому надіслав телеграму Гендріхові. Він домовився, щоб мої роботодавці з лондонського готелю «Ciro» порекомендували мене в один з готелів їх мережі в Парижі. Таким чином я оселився на Монмартрі у квартирі Аґнес як її «брат», і короткий час ми жили разом. Я кажу про це, бо пригадую одну дуже цікаву розмову. Вона розповіла мені, що з віком, десь після півтисячоліття, у альб розвивається неймовірна інтуїція.
— Яка саме інтуїція?
— Це як третє око! Інтуїція стає невід’ємною частиною тебе, і враз ти починаєш бачити все. Просто все. Майбутнє, минуле. Усе наче спиняється на мить, і ти розумієш, як саме все буде відбуватися.
— І ти вважаєш це чудовим? Звучить жахливо.
— Це і не добре, і не погано. Просто воно так є. Це дуже сильне відчуття, його не можна описати як хороше чи лихе. Усе раптом стає прозорим, зрозумілим.
Аґнес давно поїхала звідти, а я ще довго думав про ту нашу розмову. Часто, коли мені важко було збагнути теперішнє, я прагнув тієї обіцяної ясності.
Пізніше я переїхав на Монпарнас та почав писати вірші. Одного разу я писав просто на кладовищі, спираючись на пам’ятник Бодлера. Кожного вечора я грав у ресторані та познайомився з безліччю поетів, художників та акторів. Здебільшого наші знайомства тривали лише один вечір.
Музика стала мені за якір. Я грав не тільки в «Ciro», а й у джазовому клубі «Les Années Folles». На той час я вже приблизно тридцять років постійно грав на піаніно, і це стало моєю другою натурою. Піаніно може передати все: тугу, щастя, дурні веселощі, жаль, горе. А іноді все разом.
У моєму житті з’явилася якась рутина: мій день починався з цигарки «Голуаз», потім я йшов у «Le Dôme Café» на бульварі Монпарнас та замовляв випічку (ближче до обіду, бо я досить пізно прокидався) й іноді каву, хоча частіше коньяк. Алкоголь став для мене не просто напоєм, а чимось, що дає свободу. Пити вино та коньяк здавалося мені моїм обов’язком. Я пив, пив і знову пив, аж поки не переконував себе, що я щасливий.