Але щось вибивалося з рівноваги, щось було не так. Надто багато розпусти. Надто багато енергії. Надто багато змін. Надто багато щастя і все одно багато страждань. Надто багато статків та надто багато злиднів. Світ ставав швидшим, гучнішим. Усі соціальні системи стали рвані та хаотичні, наче джазові ритми. І деінде люди почали прагнути простоти, порядку, присутності якогось цапа-вібувайла та лідера-громила. Належність до якоїсь нації уподібнилася релігійному культу. Таке траплялося раніше, траплятиметься й надалі.
Тоді, у 1930-х, здавалося, що цілий світ поставлено на карту. Думаю, сучасним людям теж знайоме це відчуття. Надто багато людей хотіли знайти просте рішення складних проблем. Небезпечні часи для того, аби бути людиною. Для того аби відчувати, думати, піклуватися. Тому після Парижа я перестав грати на піаніно. Воно висотувало з мене надто багато сил. Я часто думав, чи сяду знов колись за клавіші. І, мабуть, ніколи б не сів, якби поруч не було Камілли.
— Мені подобається стара музика, — мовив Мартін, киваючи на підтвердження власної мудрості та ковтаючи лагер. — Здебільшого Гендрікс. А ще Ділан, «The Doors», «The Stones». Тобто та музика, що була ще до нашого народження. А зараз усе — лише комерція.
Мартін мені не до вподоби. Коли тобі чотири сотні років, є певні переваги, і одна з них — учишся дуже швидко оцінювати людей. У кожній епосі повно Мартінів, і всі вони чомусь йолопи. Знав я одного Мартіна — його звали Річард, але то нічого. Він стояв просто біля сцени в барі «Minerva Inn» у Плімуті десь у 1760-х, трусив головою щоразу, як я грав, та пошепки казав нещасній повії поруч з ним, який же в мене гидотний смак до музики, ну або ж викрикував назви балад з бродсайду[102], нібито кращих за те, що я там грав.
Тим не менш, ми всі разом сидимо за столиком у «Тренер та коні». Столик маленький, з темного дерева — за кольором і текстурою нагадує мені лютню. На ньому ледь вміщаються всі ті напої та закуски, що ми замовили. Атмосфера тут спокійна та культурна, або принаймні мені так здається, бо я згадую смердючу скандальну діру під назвою «Minerva Inn».
— О, мені також! — погоджується Ішам. — А може, це просто тому що усі вчителі географії люблять старий рок.
Усі закочують очі на цю спробу пожартувати, навіть сам Ішам.
— А ще мені подобається хіп-хоп вісімдесятих, — додає Мартін. — «De La Soul», «A Tribe Called Quest», «PE», «NWA», «KRS-One»…
— Що, зовсім нічого сучасного не слухаєш? — питає Камілла.
Він кидає ледь помітний погляд на її груди, а потім піднімає його на рівень її очей.
— Та ні… З того, кого б ти могла знати, — нікого.
— А це можливо, бо, врешті-решт, я ж з Франції. У нас же там музики нема. Зовсім, — її і без того непомітний сарказм до нього не дійшов, чи він не почув. А мені сподобалося.
— А що ти слухаєш? — питає її Мартін.
— У мене досить різноманітні смаки. Бейонсе. Леонард Коен. Джонні Кеш. Бові. Трохи Жака Бреля. Але моя улюблена пісня всіх часів — «Thriller». А «Billie Jean» Майкла Джексона — найкраща з існуючих поп-пісень.
— «Billie Jean»? — перепитую. — Чудова пісня.
Мартін повертається до мене:
— А як щодо тебе? Тобі подобається музика? — ми всі перейшли на «ти» у неформальному оточенні, хоча Мартін ніколи себе не обтяжував ввічливістю.
— Трохи.
Його очі дещо розширюються — мовляв, поясни.
— А ти граєш на чомусь? З музичних інструментів? — питає Камілла, і я відчуваю, що це не просто питання.
Я знизую плечима. Можу просто збрехати, але не встигаю. З рота вже вивалюється:
— Трохи на гітарі, трохи на піаніно…
— Піаніно? — в очах Камілли шок.
Сара, вчителька фізкультури в широкій футболці, вказує у куток зали:
— У них тут є піаніно. Відвідувачам дозволяють грати.
Я витріщаюся на піаніно, чимдуж намагаюся поводитися, як звичайна поденька, і вдаю, що не помітив його тієї самої миті, як увійшов.
— Можете побренькати, прошу, — довготелесий бармен років двадцяти з рідесенькою борідкою піднімає погляд від склянок, коли чує зауваження Сари.
Мене накриває паніка, наче мені пропонують наркотики, хоча я відчайдушно намагаюсь позбавитися залежності.
— Ні-ні, дякую.
Мартін відчуває, що мені ніяково через присутність Камілли, тому наполягає:
— Ну ж бо, Томе, давай. Минулого четверга грав я, тож сьогодні твоя черга!
Камілла кидає на мене співчутливий погляд.
— Це не обов’язково. У нас немає обряду ініціації, і йому не треба робити чогось, чого він не хоче.
— Ну, — я вже давно не контролюю, що говорю, — давненько я вже не грав…
Не хочу, аби вона мене жаліла. Власне, мабуть, через це я підходжу до добряче пошарпаного інструмента, дорогою минаючи єдиних відвідувачів у барі, крім нас, — трьох уже сивих друзів, що сумно роздивляються свої напівпорожні кухлі з пивом.
Я сідаю до піаніно, і кімната уважно затихає. Якщо не брати до уваги хихотіння Мартіна.
Я давно вже не грав. З Парижа. Я роздивляюся клавіші. Років сто минуло. Піаніно порівняно з гітарою більше вимагає від музиканта, треба вкласти більше емоцій.
Гадки не маю, що грати.
Закочую рукави.
Заплющую очі.
Жодної ідеї.
Тому граю першу річ, яка спадає мені на думку.