«Зелені рукави».
Я у східному Лондоні в пабі граю «Зелені рукави» на піаніно. Краєм вуха чую сміх Мартіна, але мені байдуже. «Зелені рукави» переходять у «Під деревом зеленим», і мене пронизує бажання знайти Маріон. Я намагаюся позбавитися цього відчуття, тому переходжу до «Мрій кохання № 3» Ліста. Коли я дістаюся до «The Man I Love» Гершвіна, Мартін уже не сміється, і я залишаюся сам на сам з музикою. Так, саме так я і почувався у «Ciro» в Парижі. Невдовзі я згадую все. Згадую, що може піаніно.
А потім з’являються інші спогади, і почуття починають катувати мене.
Коли я нарешті спиняюся та повертаюсь до нашої невеличкої групи, то бачу роззявлені роти. Камілла починає плескати у долоні, і троє старих разом з працівниками бару підхоплюють.
Мартін шепоче: «Зелені рукави», а Ішам вигукує:
— Це геніально!
— Слухай, хлопче, ти ризикуєш лишитися без роботи! — Сара плескає Мартіна по плечу, а Мартін посилає її до дідька.
Я повертаюся на свій стілець поруч з Каміллою.
— Коли ти грав, у мене знов було оте враження, наче я тебе раніше бачила. Дежавю чи щось таке.
— Ну, кажуть, що дежавю дійсно існують, — знизую я плечима.
— А ще кажуть, що це симптом шизофренії, — буркоче Мартін.
— Але це дійсно було неймовірно, — Камілла торкається рукою моєї, але швидко прибирає, перш ніж хтось помічає. — Si merveilleux[103].
На коротку мить мене охоплює потужне бажання. Я вже кілька століть по-справжньому не відчував пристрасті до жінки, але коли я дивлюся на Каміллу, коли чую її сильний, але добрий голос, коли бачу ледь помітні зморшки навколо її очей, коли відчуваю дотик її шкіри, коли дивлюся на її губи, у мене з’являються думки про те, як би мені було з нею, як би я шепотів їй на вушко про свої бажання, як би ми насолоджувалися одне одним… прокидалися в одному ліжку, говорили, сміялися та просто ділили тишу… снідали разом: тости, джем з чорної смородини, рожевий грейпфрутовий сік, може, кавун… шматочки кавуна на тарілці… її посмішка — я уявляю, як вона посміхається, як я… як я насмілююся бути щасливим з іншою людиною.
Це все піаніно.
Ось у чому його небезпека.
Воно робить тебе людиною.
— Томе? — кличе вона мене з моїх мрій. — Може, хочеш ще випити?
— Ні-ні, дякую, — мені ніяково, наче я розгорнута книга, у якій кожен може побачити мої таємниці. — Мабуть, мені досить на сьогодні.
Ішам дістає свій телефон:
— А хто хоче подивитися знімок? Він у 3D!
— Я! Я хочу! — вигукує Камілла.
У Ішама вагітна дружина, і ми всі схиляємося до його телефона подивитися зображення з ультразвукового обстеження. Пам’ятаю, як у 1950-х сама концепція ультразвуку ще була новиною. Ця картинка навіть сьогодні здається чимось з майбутнього. Хоча дивне це майбутнє, у якому можна побачити тендітне примітивне людське створіння, наче виліплене з глини. Я ніби дивлюся на незакінчену скульптуру, що чекає завершення.
Тут я помічаю, що Камілла дивиться на мій шрам, та мимоволі опускаю рукави.
— Стать нам ще не казали, бо Зої хоче, щоб був сюрприз.
В оці Ішама я помічаю невеличку сльозу.
— А я б сказав, що це хлопчик, — Мартін тицяє в екран.
— Та це ж не пеніс! — вигукує Ішам.
— Та ні, пеніс, — знизує плечима Мартін.
Я дивлюся на те зображення та згадую свої відчуття, коли Роуз сказала, що вагітна. Цікаво, що б сказала Роуз з приводу цих сонограм. І чи хотіла б вона знати стать дитини. Я відхиляюсь на спинку стільця та мовчу. Почуття провини затоплює серце. Провини за те, що я хочу іншу жінку.
Просто сміховинно.
Я знов поринаю у свої думки та забуваю і про головний біль, і про «Тренер та коні». Натомість уявляю, що я у «Кабанячій голові» в Істчепі. Що я можу вийти звідси в ніч та темними вузькими вуличками побігти додому, до Роуз. До Маріон. До самого себе, яким я був багато століть тому.
У 1607-му мені було двадцять шість років.
Звісно, на двадцять шість я не виглядав, хоча порівняно з тим, коли я працював у Бенксайді, я трішечки постаршав. Коли я вперше усвідомив свою «інакшість», то подумав, що моє фізичне тіло назавжди завмерло, але згодом я почав помічати дрібні зміни. Наприклад, волосся. У мене під пахвами, на обличчі та на промежині виросло більше волосся. Голос у мене зламався ще у дванадцять, але з роками він поглибшав. Плечі стали трохи ширші, а руки дужчі. Стало простіше носити воду від колодязя. А ще я навчився контролювати ерекцію. Роуз казала, що обличчя в мене теж стало більше схоже на чоловіче. Коли я почав мужнішати, Роуз запропонувала одружитися. Ми так і зробили — маленьке весілля. Була лише Ґрейс, вона і стала свідком.
Коли Ґрейс виповнилося сімнадцять, вона теж вийшла заміж. У чоловіки вона обрала повну протилежність собі — скромного учня чоботаря з постійно червоними щоками на ім’я Волтер. Тепер вони жили в крихітному будиночку в Степні.