Він киває та йде далі. Босими ногами по бетонній стежці. Я повертаюсь та бачу, як п’яниця на пляжі махає мені рукою — і махаю йому у відповідь. Сам лягаю спиною на пісок та думаю про війну, на якій воював Омаї. А я ні. Через Гендріха. Мабуть, настав і мій час битися. Телефон знов вібрує. Він наче живий. А я не кваплюся відповідати — просто слухаю, як він гуде, та думаю, що ж мені тепер у біса робити.
Я заснув на пляжі. Коли я прокидаюся, світанок уже заливає небо кров’ю. Я повертаюся в готель снідати та перевірити повідомлення. Гендріх подзвонив лише один раз. Дивно. У номері якісь проблеми з підключенням до Інтернету, але зрештою мені це вдається. На Фейсбуці нічого нового від Камілли. Хочеться поговорити з нею чи хоча б написати їй. Але я знаю, що не можна, бо я небезпечний. Поки я член організації «Альбатрос», її треба захищати саме від мене.
З очей градом течуть сльози. Я згортаюся клубочком на ліжку. Мабуть, це істерика.
— До біса тебе, Гендріху! — шепочу я до стелі. — До біса все це!
Я виходжу з готелю та йду. Просто йду кудись, щоб не сидіти в кімнаті й не плакати. І думаю. Мені треба подумати. Я йду вздовж урвища над пляжем у напрямку маяку Кейп-Байрон та роздивляюся море.
Пам’ятаю, як я роздивлявся Антарктичний океан[144] з борту «Едвенчера» після того, як я купився на дурні амбіційні плани Кука знайти щось більше за Австралію. У кожному з життів колись настає момент, коли ми розуміємо: там, за льодами, немає землі. Там тільки лід і більше нічого. А за ним — знов відомий нам світ. І що іноді треба подивитися на те, що просто перед тобою, та шукати тут. Шукати у людях, яких любиш.
Я думаю про Каміллу, про її голос. Як вона підставляє обличчя сонцю. Згадую, який страх охопив мене, коли вона впала зі стільця. І раптом розумію, що мені на все начхати. Начхати на те, що ми старіємо з різною швидкістю, та на те, що не можна опиратися часу. Майбутнє — воно як крига попереду. Можна тільки здогадуватися, що там, але напевно знати не можна. Є лише мить — мить зараз.
Я змінюю напрямок та йду від моря. За якийсь час натрапляю на лагуну з яскраво-зеленою прозорою водою, крізь яку видно каміння на дні та водорості. Я так давно живу, але чомусь не знаю назв майже ніяких рослин. Назви цієї лагуни я теж не знаю. Як же приємно бути хтозна-де. У новому місці — після всіх років набридлого знайомого світу. У лагуну падають два маленькі водоспади, і їхній шум перекриває будь-які інші звуки. Я довго вдивляюся у їхні води, аж поки вони не стають схожими на фату нареченої.
Тут немає вай-фаю, не ловить телефонний зв’язок. Тут спокійно. Запашне повітря. Плюскіт води, який наче намагається вгамувати світ.
Я сідаю на колоду поруч з водою та раптом дещо помічаю: у мене не болить голова.
Одне я знаю напевне: я не збираюся вмовляти Омаї долучитися до організації. І вбивати його я теж не збираюся.
Я глибоко вдихаю запашне повітря та заплющую очі. Чутно якийсь шум, окрім плюскоту. З-за кущів зі стежки за моєю спиною лунають кроки. Мабуть, якась тварина. Ні, це людські кроки. Може, турист.
Я повертаюся та бачу жінку. У її руках — пістолет, націлений на мене.
У мене шок.
Але не від того, що я бачу пістолет.
Мене шокує те, що я бачу її.
Виглядає вона інакшою. По-перше, волосся в неї блакитне. А ще вона висока — вища, ніж я думав, вона буде. На руках тату, і загалом вигляд у неї вкрай сучасний. На її футболці напис «Люди мене лякають», у губі сережка, на зап’ястку помаранчевий годинник, на обличчі лють. Але я її все одно впізнаю. І її очі доводять це.
— Маріон.
— Не кажи цього імені.
— Це ж я.
— Відвернися до води.
— Ні, Маріон, я не відвертатимуся.
Я встаю та продовжую дивитися їй в очі. Вона теж шокована. Я щосили намагаюся не думати про пістолет, який вона тримає за кілька сантиметрів від мого обличчя, та про секунди, що відділяють мене від смерті. Я дивлюся лише на свою дочку.
— Я і досі живий лише задля тебе. Твоя мама сказала мені відшукати тебе. Я знав, що ти десь поруч. Я знав.
— Ти кинув нас.
— Так, я вас кинув і шкодую про це. Я мав піти, щоб врятувати твоє життя. І життя твоєї мами. Вона хотіла, щоб я пішов. Це було єдине можливе рішення. Ми втекли в Лондон, але від реальності втекти ми не могли. Мені довелося дивитися, як тоне моя власна мама. Тоне через мене. Знаєш, як воно — жити з провиною? Знаєш, Маріон? Тобі б не сподобалося. І ти не хочеш мене вбивати саме тому. Це ж Гендріх, так? Це він сказав тобі мене вбити? Він тебе знайшов та промив тобі мізки? Бо саме цим він займається — промиває людям мізки. Знаю, він уміє бути переконливим. Він живе вже майже тисячу років та добре вміє маніпулювати людьми.
— Ти ніколи не хотів мене. Ти ж сам сказав це Гендріху. Ти ніколи не хотів бути батьком.
Мій шок досягає апогею. Гендріх знайшов Маріон і не сказав мені. Єдину річ, яку я так відчайдушно хотів знати, — де вона, — він приховав. Цікаво, і давно ми вже в одній організації, не знаючи про це?
Я глибоко вдихаю, щоб заговорити знову.
— Ні, це неправда. Маріон, послухай мене, я шукав тебе. Будь ласка, послухай… Коли… Як… Коли?