Вона не опускає пістолет. Я борюся з бажанням схопити її за руку. Але це моя дочка, це Маріон — це вона, це її мені не вистачало. І я можу з нею говорити. Якщо зміг Гендріх, зможу і я.
— Ти шукав мене, бо я єдина у цьому світі людина, яка про тебе знає і якій ти не довіряєш. Тобі було начхати на мене. Ти мене століттями не бачив. Ти просто хотів безпеки, тому і попросив організацію мене знайти та позбавитися мене.
— Усе абсолютно навпаки.
— Я бачила листа, якого ти написав Гендріху багато років тому.
— Якого ще листа?
— Листа. Твій почерк. Конверт. Я бачила, що ти написав. Я бачила умови твого долучення до організації. Той лист просто вбив мене. Я мало не збожеволіла! Депресія! Панічні атаки! Психоз! Чого у мене тільки не було, коли я дізналася, що мій власний батько, якого я любила понад усе на світі, хоче моєї смерті! Я теж хотіла тебе знайти. Ти був для мене причиною жити далі. І потім я дізнаюся, що ти хотів мене вбити. Тож я нічого тобі не винна, тату.
Вона плаче. Обличчя у неї наче сталь, але вона плаче. Я так її люблю, що ті сльози мені як водоспади. Я хочу, щоб усе було добре. Я хочу, щоб вона знала, що все може бути добре.
— Гендріх бреше. Це підробка. Він часто примушує людей брехати. Іноді задля нашого блага, іноді навпаки. У нього є зв’язки та гроші. Він розбагатів на тюльпановій манії й відтоді лише примножує свої багатства.
— Аґнес це підтвердила. Аґнес сказала, що це правда, що це через мене тобі довелося піти і що ти ненавидів мене за це. Ти бісів виродок!
— Я ніколи в житті не казав, що ненавиджу тебе. Аґнес уже так глибоко у його кулаці, що й світу білого не бачить. Маріон, я люблю тебе. Так, я не ідеал. І батьком я був не найкращим. Але я завжди тебе любив. І завжди шукав. Завжди, Маріон. Ти була неймовірною дитиною! Я все життя шукав тебе та сумував за тобою.
Згадується, як вона сидить біля вікна, щоб у останніх променях світла дочитати «Королеву фей». Як вона сидить у ліжку та грає на сопілці, старанно завчаючи ноти.
Вона й досі плаче, але пістолета не опускає.
— Ти обіцяв повернутися. І не повернувся.
— Знаю. Я знаю. Але я був небезпечний для вас. Пам’ятаєш, як на наших дверях шкрябали слова та символи? Пам’ятаєш мисливця на відьом? Плітки? Ти знала, що відбувається. І знала, що сталося з моєю матір’ю. Я був джерелом проблем для вас і мав піти. Так само, як і ти.
Вона міцно заплющила очі, наче намагалася стиснути обличчя в кулак.
— Який же ти покидьок!
Я б легко міг схопити пістолет, але я цього не роблю.
Століттями вона залишалася єдиним сенсом мого життя, і зараз я понад усе хочу жити. Заради майбутнього та заради можливості відчути щось нове.
— Я пам’ятаю, як ти грала «Під деревом зеленим» на тій сопілочці, що я колись купив у Істчепі. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як я вчив тебе грати? Тобі було важко, і ти ніяк не могла навчитися правильно затуляти отвори пальцями. А потім збагнула. Ти грала на вулицях, хоча мама і не хотіла. Вона не хотіла зайвої уваги. Мабуть, тепер ти її розумієш.
Вона нічого не каже. Я дивлюся на воду, на дерева на іншому боці лагуни та слухаю її подих. Потім опускаю руку в кишеню.
— Що ти робиш? — ледь чутно питає вона.
Я дістаю гаманець.
— Зачекай, — витягаю крихітний поліетиленовий пакетик та піднімаю його вище, аби вона побачила тоненьку темну монетку.
— Що це таке?
— Ти не пам’ятаєш той день? Кентербері, яскраве сонце. Ти грала на сопілці, а хтось дав тобі монетку. Потім ти віддала її мені та сказала, щоб я думав про тебе. Це вона, та монетка. Вона підтримувала в мені надію. Вона підтримувала в мені життя. І я хотів тобі її повернути. Тримай.
Я простягаю їй монетку. Вона неквапливо піднімає вільну від пістолета руку, і я кладу монетку на її долоню. Зрештою вона опускає пістолет та стискає монету. Погляд у неї спантеличений. Вона щось каже, та я не можу розібрати, — а за мить вона вже плаче у мене на плечі, і я міцно її обіймаю, щоб тими обіймами розчавити століття, що прожив без неї.
Страшенно хочу все знати. Хочу наступні чотириста років слухати про її життя. Але вона нарешті заспокоюється, витирає сльози та кидає на мене стурбований погляд.
— Він тут, — на мене дивляться такі ж зелені очі, як і у її мами. — Гендріх тут.
Гендріх вирішив супроводжувати Маріон та оселився в тому самому готелі, у «Байрон Сендз». З тієї миті, як він уперше попросив мене зустрітися з Омаї, він сумнівався, що я упораюсь. І взагалі сумнівався щодо мене. І я це знав. Знав відтоді, як після Шрі-Ланки захотів повернутися у Лондон.
Маріон мала таємно за мною стежити, але наказу вбивати вона не отримала, і це було нам на користь.
— Маріон, усе буде добре, — сказав я, сам переляканий від чергової своєї брехні. — Усе буде добре.
Зараз вечір. Маріон із Гендріхом вечеряють у ресторані свого готелю.
— Ти не маєш нічим виказати себе, — говорив я їй. — Будь абсолютно тією ж людиною, якою була годину тому. Тепер ти маєш вдавати, що понад усе прагнеш моєї смерті.