Я не заходжу до ресторану, я гуляю вздовж набережної біля «Байрон Сендз» на випадок, якщо Маріон буде потрібна моя допомога. Ревисько морських хвиль збігається з ревом моїх думок, що рвуться повз ліхтарі в темряву моря.
Я намагаюсь додзвонитися Каміллі. Гендріх чув її голос тоді, у парку, коли я напився — отже, існує ймовірність, що він відправив котрогось альбу, може, Аґнес, її вбити та подати все як самогубство.
— Візьми ж слухавку… Будь ласка, візьми… — марно шепочу я, слухаючи гудки.
Зрештою я надсилаю повідомлення: «Пробач мою поведінку. Я маю ще дещо тобі пояснити. І я обов’язково поясню. Але зараз тобі треба виїхати. Можливо, тобі загрожує небезпека — їдь будь-куди, де багато людей».
Серце гупає в грудях.
Я усвідомлюю, що все моє життя мене переслідував страх. Гендріх обіцяв покласти кінець тим страхам, але тільки погіршив їх. Страх — це його спосіб контролювати людей. Мене, Маріон. Раніше я бачив лише себе, і побачити це було важко. Але тепер, коли я бачу, як він маніпулює Маріон та бреше нам обом, мені стає зрозуміло, що «Альбатрос» заснований тільки на таємницях та маніпуляціях. А все через параною Гендріха з приводу зовнішніх загроз. Найсвіжіші його страхи — біотехнічні компанії, що працюють у галузі збереження молодості. Одна така називається «Генна корекція», а інша — «СтопЧас». Обидві вони вивчають стовбурові клітини та намагаються спинити процес старіння.
Гендріх дотримувався думки, що вчені в Берліні — звичайні вбивці. Взагалі він ніколи не страждав від нестачі свіжих теорій змови. Альбам жилося непереливки, а більшість з нас пережила такі жахливі події, як і я, тому залякати нас неважко.
Але все, більше я не дозволю тіні Вільяма Меннінґа впливати на мій світогляд. І що далі я думаю про зовнішні загрози, то краще розумію, що головна загроза — це Гендріх.
Він спаскудив усе, навіть нашу зустріч з Маріон.
Від Камілли прийшла відповідь: «????»
Повз мене їде таксі — єдина машина на вулиці.
Вібрує телефон: не Камілла. Маріон.
— Він їде до Омаї.
— Що?
— Він виходить з ресторану. Сідає в таксі. За кілька хвилин він уже буде у нього.
Між пальмами прослизає велика ящірка у жовту смужку.
— Я бачив таксі. А що він робитиме?
— Він не сказав. Сказав лише, щоб я чекала на нього, а я не надто розпитувала, аби він нічого не запідозрив.
— У нього є зброя?
— Не знаю, але…
Вона не встигає закінчити, а я вже біжу на північ до Броукен-хед-роуд.
— Тату?
Маріон підняла голову від подушки та подивилася на мене важким від тривоги поглядом. Потім зітхнула. Я саме розповідав їй про пташок, які відлітають на інший бік Місяця та живуть там, але ми їх не бачимо.
— Що, Маріон?
— Шкода, що ми не на Місяці… — її брови ледь не зійшлися докупи. — Хтось плюнув на маму. Підійшов до прилавку та спинився. У нього були гарні рукавички, але обличчя наче у ґаргульї[145]. І говорив він не більше за ґаргулью, просто моторошно глянув на маму, потім так само на мене. А мамі це не сподобалося, і вона спитала: «Містере, ви куплятимете квіти?» Мабуть, йому здалося, що вона неввічливо це сказала, бо голос у неї був нервовий.
— І тоді він плюнув?
— Так, — кивнула вона. — Зачекав трохи, а потім плюнув, — Маріон так зціпила зуби, що я міг бачити м’язи обличчя.
— І так нічого і не сказав? — обмірковував я. — Нічого не пояснив?
Маріон знов насупилася. Муки у її погляді робили її старшою на вигляд — легко було уявити її дорослою жінкою.
— Нічого не сказав. Просто пішов, а мама заходилася витиратися. Усі довкола на нас витріщалися.
— І він так дивно поводився лише з вами?
— Лише з нами.
Я поцілував її у лоба та загорнув у ковдру.
— Іноді, — почав я, — світ довкола не такий, як нам би хотілося. Люди часом розчаровують. А інколи роблять страшні речі з іншими людьми. Треба бути обережним у житті. Ти ж знаєш, що я інакший, так? Для всіх навколо час швидко біжить уперед, а мій — кудись убік.
Обличчя в неї напружилося, мабуть, через якісь уявні о́брази.
— Сподіваюся, той чоловік захворіє. Та помре в агонії за те, що так повівся з мамою. Я б хотіла побачити, як його повісять, а він дригатиме ногами. Або ж його четвертують, а усі його кишки повипадають. Я б витягла його кляті очі та згодувала собакам.
Від неї так пашіло люттю, що я майже відчував її у повітрі.
— Маріон, дітям не годиться таке казати.
— Мені страшно, — трохи вгамувалася вона.
— А що Монтень каже про страх?
— «Той, хто боїться страждань, уже страждає від своїх страхів», — поважно кивнула вона, наче сам Монтень.
— Послухай мене, Маріон. Якщо з тобою щось станеться, якщо ти будеш такою, як я, інакшою, тобі доведеться навчитися будувати навколо себе шкаралупу. Міцну, як у волоського горіха. Таку, щоб ніхто її не бачив, бо про неї маєш знати лише ти. Розумієш мене?
— Мабуть.
— Будь горіхом.
— Люди розбивають горіхи та їдять.
Я поборов посмішку: іноді їй неможливо заперечити.