Невдовзі після обіду Емілія боязко заявила, що хотіла б відвідати матір у Фелемі, і Джордж, трохи побурчавши, дав їй дозвіл. Вона помчала до своєї велетенської спальні, посеред якої стояло велетенське, схоже на катафалк, ліжко («на ньому спала сестра імператора Олександра, коли тут були союзники»), і квапливо, радісно одягла капелюшок і шаль. Коли вона повернулася до їдальні, Джордж усе ще пив червоне вино, нічим не виявляючи, що він готовий їхати.
Ти хіба не поїдеш зі мною, коханий? — запитала вона.
Ні, «коханий» того вечора мав якісь «справи». Його служник найме для неї карету й проведе її. Карета під’їхала до готелю, і Емілія, дарма зазирнувши кілька разів Джорджеві у вічі, трохи розчаровано зробила реверанс і сумно пішла вниз широкими сходами. Капітан Доббін теж пішов за нею, допоміг їй сісти в карету й почекав, поки вона рушила. Навіть служник посоромився при слугах з готелю назвати візникові адресу, сказавши, що даватиме вказівки дорогою.
Доббін подався на свою давню квартиру в «Слотері», мабуть, думаючи про те, що було б дуже приємно сидіти в тій найманій кареті поряд з місіс Осборн. Джордж, певне, мав зовсім інші уподобання, бо, напившись досхочу вина, пішов до театру дивитися за половинну плату на гру Кіна в ролі Шейдока. Капітан Осборн був великий театрал і навіть грав комічні ролі в кількох гарнізонних виставах. Джоз проспав до пізнього вечора; збудив його своїм шурхотом служник, який збирав зі столу посуд і допивав те, що лишилося в карафах. Перед готелем з’явилася ще одна наймана карета, і нашого огрядного героя відвезли додому в ліжко.
Тільки-но карета під’їхала до садової хвірточки, місіс Седлі, певна річ, вибігла назустріч заплаканій, тремтячій Емілії і прогорнула її до серця а палкою материнською ніжністю та любов’ю. Старий містер Клеп, що працював у садку без піджака, засоромлено сховався. З кухні вибігла усміхнена служниця-ірландка й вигукнула:-Хай вас бог благословить!-Емілія насилу перейшла тротуар і піднялася сходами до вітальні.
Читач, що мав більш-менш чутливу вдачу, може легко уявити собі, як відкрилися всі лотоки і як мати з дочкою плакали та обіймалися. Та й коли жінки не плачуть чи то з радісної, чи з сумної, чи й з будь-якої причини? А вже після такої події, як весілля, мати й дочка, звичайно, мали цілковите право дати волю своїм почуттям: сльози такі солодкі й так полегшують душу! Я знав жінок, що ненавиділи одна одну, але на весіллі приязно цілувалися й плакали разом. А що вже казати про тих, які одна одну люблять? Добрі матері вдруге виходять заміж на весіллях своїх дочок, і хто не знає, що в подальших подружніх подіях найпалкіші материнські почуття виявляють бабусі? Власне, поки жінка не стане бабусею, вона часто й не знає до пуття, що таке материнство. Тож не будемо заважати Емілії та її матері, які шепочуться, охкають, сміються й плачуть у вітальні, огорненій присмерком. Старий Седлі так і вчинив. Він не здогадався, хто приїхав, коли карета зупинилася, і не вибіг дочці назустріч, хоч дуже ласкаво поцілував її, коли вона зайшла до його кімнати (де він, як звичайно, перебирав свої листи, шнурочки й рахунки), трохи посидівши з дружиною та дочкою, розважно залишив їх самих у маленькій вітальні.
Джорджів служник згорда позирав на містера Клена, що в самій сорочці поливав кущі троянд. Проте до містера Седлі він поставився трохи поблажливіше і навіть скинув капелюха, коли старий почав розпитувати про свого зятя, про Джозефову карету, про те, чи той брав своїх коней до Брайтона, про підступного негідника Бонапарта і про війну. Нарешті з’явилася служниця-ірландка з тацею і пляшкою вина, і старий джентльмен пригостив служника чаркою, а потім ще й дав йому пів гінеї, яку той сховав до кишені з почуттям подиву і зневаги водночас.
За здоров’я ваших господаря й господині, — сказав старий Седлі.— А ось на ці гроші вип’єте за своє власне здоров’я, коли повернетесь додому, Троттере.
