При світлі ущербного, старіючого місяця побачив: лежать побиті коні, а між ними — трупи обезголовлених людей, трупи його товаришів. Спробуй тепер пізнати, де лежить Нетудихата, де лежить Цикоза, спробуй розрізнити, хто з них, безголовий, Баландюх, а хто Анцибор; ось лежить, розкидавши руки, Сявавко чи Стангрит, а може, й Шуповал; ні, Шуповал упав раніше, ще на початку бою, разом з ним упали тоді Солонець, Нечухрай і Шайдюк; а це, мабуть, лежить або Зателепа, або Кметик; а десь же, по дорозі до цієї кручі, лягли і лежать тепер, обезголовлені, Хаджі-Іван і Понежда, Коханець і Пікож, Деребера й Бебко, Тягун і Голінько, Криклій і Перескока, Собі-пані, Дірконіс і Джоденчук… Збирали їхні голови Кантемірові вояки, рахували, а про те, що однієї не дорахувалися, мабуть, і не здогадалися. Ех, якби вони ще руки збирали та знайшли зайву правицю — Дерикотову, — то тоді б і здогадалися, що треба ще одного шукати…
Дерикіт обережно виліз із-під кручі і поповз у степ. Він міг і йти, хоч і втратив чимало крові, але поки що йти він боявся: може, татари десь тут поблизу чатують на нього… Але потім, відповзши подалі й вгледівшись, вирішив перевірити, чи татари ще й досі сидять в урочищі. Заіржав — заклично, весело, мов молода кобила. І лежав, чекав відповіді з урочища. Іржати Дерикіт міг так здорово, що навіть татари не могли здогадатися, що то ірже не кінь, а людина. Навіть на тихе його іржання озивалися жеребці, що паслися за милю від Дерикота…
Зараз було тихо. Не озвався жоден кінь…
Дерикіт ще трохи почекав, ще раз поіржав… Потім визначився по зорях, підвівся і пішов на північний схід. До Січі йти далеко, ой, як далеко! Але треба дійти, що б там не було…
І він ішов, хитаючись від болю, від утоми, від голоду й від безнадії.
Хитався, але йшов, бо більше йти було нікому…
Якби ж він знав, що козаки з Січі мають ось-ось виступити в похід на Крим, то він пішов би їм напереріз, може б, виграв півдня, і хлопці знайшли б його дорогою на Ор-Капу…
Але він не знав того. І козаки ще того не знали…
Шагінові свояки Осман і Рефік сиділи перед гетьманом Михайлом Дорошенком.
Осман був маленьким, кругловидим, косооким. Рефік був теж малим, але лицем і тілом хоровитий, худий. Щоки були жовті, очі — мов притрушені попелом. Недавня поразка за Дунаєм, а потім утеча від Кантеміра, добирання на Запоріжжя — все це відбилося на Рефікові тяжко. У нього болів шлунок, щось там гризло йому, наче він проковтнув щура і той намагається виборсатися, прогризти всі загорожі і вискочити на волю. Від того, що Рефік дослухався до свого болю, він здавався глибоко замисленим і розумним. Та врешті він і не був дурним — був би дурним, не зумів би зіпхнути на голову самого Шагіна-Герая свою меншу сестру. Красуня — це так, але ж красунь у Криму — як цвіту! Недаремно ж про кримських татарів у всьому світі мовлять, що це чи не найкрасивіші люди з усіх тюрків…
Осман дивився на козацького проводиря хитро, його очі, мов намащені жиром, бігали туди-сюди, вони все бачили, але їх погляду ніяк було впіймати, цей погляд випорскував з рук, мов риба. Рефік не спускав з гетьмана очей, але їх погляд був якийсь відсутній, самозаглиблений.
Голос у Дорошенка був цілком відповідний його зростові та статурі. Він говорив важко, слова клав пудові, і голос був — мов з глибини найглибшого колодязя.
— Нам відомо, панове посланці любленого нами Шагіна-Герая, в якому становищі ви всі опинилися, — непоспішливо казав він.
Тлумач (а в його ролі виступав Яремко Ціпурина) так само непоспішливо, але дзвінким юнацьким голосом перекладав на татарську мову слова гетьмана.
Пан Михайло замислився на хвилину. Брови зійшлися на переніссі, наче дивна птаха ось-ось мала злетіти у вись, але в останню мить передумала.
— Дуже тяжке становище у вас, панове… Наш великий і щирий друг Шагін-Герай, якщо говорити мовою військових людей, розгромлений до ноги. Півтисячі вершників при нім — це не сила… Щоправда, літ десь отак за шістдесят тому у війську молдавського господаря Йона Воде Лютого служило тисяча двісті козаків під командуванням полковника Свірговського. Хоробрий Йон сказав, що дванадцять сотень козаків воювало, як дванадцять тисяч найхоробріших вояків… Можливо, що й п’ять сотень джигітів нашого великого друга Шагіна-Герая здатні воювати, як п’ять тисяч…
Осман з готовністю закивав головою, а Рефік сидів зіщулившись — він розумів мову урусів і чекав, що Дорошенко скаже: «Я поки що не бачив, щоб п’ять сотень охоронців-мухафизларів билися, як п’ять тисяч левів, — я бачив, що вони втікали, мов п’ятдесят тисяч сайгаків!» Як тоді реагувати? Підвестися, сказати, що це образа?.. Але ж Шагін сказав: «Терпіть будь-які образи, але козаків на поміч приведіть! Інакше вам голови постинаю вже не я, а мій найлютіший ворог — мерзотний Кантемір!» І Рефік готовий схилити свою поки що живу голову перед будь-якою образою, яка злетить з вуст Дорошенка.
