Ситуація в Криму була козакам добре відома. Всі вони чудово знали, що там уже кілька літ точиться боротьба між двома силами: протурецькою та самостійницькою. Протурецькі сили очолює Кантемір-мурза, який мріє зробити Крим провінцією Османської імперії. Інші сили, які борються за Крим незалежний і дружній до північних сусідів, очолюють брати-хани Шагін-Герай та Магомет-Герай. Шагін-Герай просить допомогти… А у козаків зараз нікчемно малі сили. Та ще й польський король категорично забороняє без дозволу йти в походи. Може, він дозволив би зараз такий похід, але ж треба посилати тоді до нього послів від Січі! А доки ті посли прибудуть туди, потім назад, то вже йти в похід буде пізно — Шагін і хан Магомет будуть розгромлені.
— Слухайте гетьмана! — пролунало над майданом. Гамір на площі стих. Гетьман Дорошенко — високий, могутній, зовні спокійний — вийшов на підвищення, щоб його бачили й чули всі. Позаду нього стали Рефік та Осман.
— Товариство! — мовив гетьман, обводячи карими очима сорок сотень козаків. — Є нагальна потреба в раді.
— Кажи, пане гетьмане! — дружно озвався майдан.
— Щойно прибули до нас посланці славетного Шагін-Герая, найпершого помічника і брата володаря сусіднього нам Криму великого хана Магомета. Магомет-Герай і Шагін-Герай просять про допомогу… Двадцять п’ять тисяч вершників лихого й немилосердного Кантеміра, перемігши за Дунаєм військо славетного Шагіна, мчать по його п’ятах, аби захопити Крим. Усе вирішується протягом найближчих днів. Що нам робити, товариство, — дивитися, як перемагає супостат і слухняна лялька в чужих руках — ми знаємо, чиї то руки, — Кантемір чи, не жалуючи живота свого, піти на допомогу нашому союзникові великому ханові Магометові та його братові Шагінові?
Майдан не шумів, але й не мовчав. Тихий гомін покотився по ньому. Справді ж бо — сили у Кантеміра значні, козаків же зараз мало. Та й перебувають вони на Січі не задля походу, до якого кличуть їх посланці Шагіна, а задля іншої справи, про яку вголос не говорилося… Польща в цей час воювала зі Швецією — отож її особливо цікавив спокій на південних кордонах, мир із Османською імперією. Щойно навели лад із турецькою ідеєю щодо побудування нових фортець, як почалася нова колотнеча — уже між турецьким ставлеником кримським мурзою Кантеміром і ханом кримським Магометом, а фактично його братом і справжнім володарем ханства Шагін-Гераєм… І ось Шагін-Герай зазнав страшної поразки. Якщо йому не допомогти, то Кримом заволодіє Кантемір — і знову з-за Перекопу дихне на Україну страшною загрозою. Хай це буде не тепер, а, як ото кажуть, у четвер, але ж ліпше сьогодні вирвати з коренем лиху бадилинку, ніж чекати, коли вона виросте у велетенське дерево, що його й сокирою не врубаєш і сотнею волів не викорчуєш!..
— Треба йти татарам на поміч, — почув Яремко голоси з правого боку. Та й з лівого боку залунало те ж саме…
— Ви знаєте, товариство, силу Кантеміра — і знаєте нашу силу! — промовив Дорошенко.
— Ми знаємо розум Дорошенка, — озвалися козаки. — Веди нас на Кантеміра!
— Веди нас на Кантеміра! — заревів майдан. — Веди! Веди! Веди!
Пан Михайло стояв і слухав, як бушувало людське море. Щоправда, було воно не таке велике, як хотілось би для такого походу. Стояв, услухався до цього гомону, намагаючись розгадати, що там переважає: справжня готовність до важкого походу чи просто бажання розім’яти кості в такій собі веселій бійці. Було й те, і те, і все ж відчув Дорошенко, що більшість його невеликого воїнства розуміє, на що наважується: на нерівні бої з переважаючими силами противника, на виснажливий похід по чужій землі, серед чужого народу, де якщо ти впадеш у степу, то рідної душі, яка б дала води, перев’язала твої рани чи просто поховала твоє бренне тіло, не знайти. Більшість наважувалася на важкий похід, на рани і смерті, — але щоб тільки на багато літ уперед мати не лихого ворога за плечима, а спільника в боротьбі з Османською імперією, з польськими панами та королями, які вирішили покатоличити й ополячити українську людність…
Дорошенко підняв лівицю — всі знали, що він лівша, що саме в цій руці тримає і шаблю, й булаву. Гомін стих.
— Товариство! — грімотливо, мовби перекидаючи віз із важенним камінням, промовив гетьман. — Не хваліть мого розуму, бо якби я його мав, то мав би й обачність. А мавши обачність, я не мріяв би про похід проти Кантеміра. Бо в Кантеміра он які сили, а в нас ушестеро чи й усемеро менше… Не хочу ж я, щоб про мене казали: хвалько, у нього одним махом сімох побивахом!..
— Ми все знаємо, — знову завирував майдан. — Веди нас, пане Михайле! З тобою ми переможемо!
Знов Дорошенко підніс лівицю — і на тлі жовто-блакитного неба ота лівиця з кулаком здавалася булавою — такий великий і вузлуватий кулак був у Дорошенка.
— Тихо, хлопці! Тихо, браття! — почулося довкола.
