Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.
Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.
Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.
Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:
— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?
Коломайко мовчав.
— Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!
Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.
— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!
— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.
— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По-друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!
— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коломайка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?
— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..
Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…
— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..
Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.
І тут Яремкові зринула думка.
Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайка. І Коломайко зупинився…
— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?
Коломайко мовчав.
— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не спитаю. Ну?
— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.
— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.
— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.
— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!
— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.
— Ти диви! — ахнув Ляскало.
— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.
— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!
— Веду, — відповів Коломайко.
— Охорона в нього є?
— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.
— Правду кажеш чи знову брешеш?
— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.
Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.
Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:
— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?
— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.
— Він побачить, що ти не сам?
— Якщо й побачить, то в останній мент…
Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.
— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.
— Кажи, — зажадав і Яремко.
— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…
— Чекай-чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?
— З нашої.
— Але ж сотня Дерикота виявила їх?
— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.
— Що?
— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…
— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?
— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…
— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?
— Давно, — неохоче відповів Коломайко.
— Все-таки…
