— Не пропустили? — запитав Ляскало.
— Не пропустили… — прошепотів Яремко.
— Я так і думав, — позіхнув Ляскало.
— Еге ж, я теж, — озвався Цабекало…
Гетьманові довго не спалося, а потім-таки перед ранком — задрімав. Приснився йому Дніпро, а на дніпровому березі — дружина Ганна. Стоїть по коліна в прозорій воді, що плине і плине з віків і в віки, однією рукою від сонця прикрилася, а в другій цілий жмут різної білизни тримає — оце випрала, а зараз прийшла полоскати.
І дивиться Дорошенко — а Ганна його красива, гарна, аж сяє на сонці. Боже мій, як рідко він бачив свою дружину-красуню — все походи, все бої, все військові клопоти! А вона родила йому дітей, на ноги ставила їх — бо батькові ж усе ніколи та й ніколи, — виховувала, щоб любили рідну Україну, як сонце в небі… І краса її квітла для нього, для Михайла, а він, Михайло Дорошенко, надто мало дивився на цю красу, — а Бог же все це для нього, її коханого, сотворив!.. А тепер їй уже багато літ, уже й бабою стала вона, та все одно як багато від краси її лишилося ще в ній і на ній!.. Стоїть його Ганна, виглядає свого Михайла з походу!..
І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…
— Уф-ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього-навсього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..
Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..
Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…
Ранок розгорявся над світом. Сонце ще не встало, але воно вже золотило рожевим сяйвом недалеке море і далекі хмари в небесах…
Для п’яти тисяч яничарів та сипахів, що затаїлися у скелях Карадагу і чекали вечора, день тривав надто довго. Турки боялися одного: як би Дорошенко та Шагін не дізналися про те, що вони висадилися в цій місцині. Якщо довідаються — буде непереливки! Місцина пустельна, дика; куди тікати — яничарам та сипахам не відомо. Якщо налетять козаки чи татари — то трудно буде відбитися…
Амурат-баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По-перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По-друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата-баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!
Десь під вечір Амурат-баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно до чогось готувалися, і він, Амурат-баші, повинен їх випередити.
Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат-баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат-баші?!
Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата-баші рушило вперед, на Кафу.
Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.
За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..
Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.
