— Уперед, хлопці! — почувся голос гетьмана. — Як при Сарабузі й Каяші!
Ясно! Треба могутнім зустрічним ударом розколоти турецькі лави і кинути одну частину турків у море, а другу — на полк Мізерниці, якщо він чомусь відступив управоруч!
— Вперед, товариство! — гукнув Андрій Закривидорога і пришпорив свого Урхана. І той, уже знаючи, що таке козацька атака, заіржав несамовито і поніс свого вершника в гущу ворогів, топчучи їх передніми ногами та відхвицуючи задніми!
Заіржали козацькі коні звідусіль, задвигтіла кримська тверда й суха земля, загриміло козацьке «слава!».
І через якусь хвилину заверещали в прозорій імлі яничари та сипахи. Хоробрий та досвідчений проводир яничарсько-сипахського війська Амурат-баші не побачив, а відчув, як його лави мов розрубує велетенська сокира. Він відчув, що козаки ось-ось ізчепляться з його охоронцями, з його відбірною тисячею…
Рух яничарських лав загальмувався. Ще через якусь хвилину Амурат-баші побачив уже, що його хоробрі воїни мусили зупинитися й битися з козаками вже на одному місці, топчучись довкола свого доводці. Амурат-баші знав, що його воїни стоять, мов криця, і це вселило в нього надію на успіх. Ось вони витримають удар, затримають ніби нестримну козацьку лаву — і знову перейдуть у наступ, тим більше, що ось-ось має відкритися брама Кафи і звідти повинні ринути в бій ті п’ять тисяч яничарів та сипахів, які залишилися у фортеці!..
Дзвеніли шаблі, іржали коні, лунали крики козаків і турків, воїни Амурата-баші стояли, мов криця.
Та раптом почувся крик переляку. І Амурат-баші зрозумів: на його крицю знайшлося щось іще сильніше за крицю. Лави його крицевої тисячі розкололися — і козацький клин увірвався в середину, і тільки темрява врятувала Амурата-баші від негайного полону — козаки не роздивилися, хто це перед ними, — і турецького доводцю понесла до моря хвиля людських тіл. Кінь його мчав, перестрибуючи трупи, воїни його падали і вже не підводилися, Амурат-баші тікав до моря, власне, він не тікав, а його несла стихія відступу, стихія втечі, стихія паніки…
А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…
— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.
— Я чую, батьку Михайле! — відізвався Андрій.
— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.
Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата-баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!
Швидко мчить кінь-бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!
Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!.. Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь-кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..
Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…
— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!
— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.
Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..
— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!
Знову темрява, і знову — битва в темряві…
Де ж усе-таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!
Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалаху, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами просвистіли осколки каміння й цегли.
— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.
