Вранці їх, пов’язаних, побитих, повели вулицями Кафи. Ось, мовляв, свідчення нашої перемоги — полонені козаки! На мурі стирчало кілька козацьких голів — на одну показували, що то — Дорошенкова голова. Але Яремко та його товариші добре пам’ятали, де поховано їхнього гетьмана. А на палі стирчала голова Кіндрата Собіпана — він надто багато знав, а тому в бою його було вбито в спину пострілом з пістоля: Кіндрат височів на палі і мовби сміявся з турків: ага, а я теж побував у гетьманах, хоч і після смерті, це ж не кожному випадає така честь — Дорошенком бути!
Біля пристані побачили — з галери сходив Кантемір. Старий, зігнутий, жовтий, злий. Його підтримували під руки мурзи, що прийшли служити йому. Трохи осторонь стояв Гаспареоне. Очі Яремка й очі сеньйора стрілися. Підійшов Гаспареоне ближче, щоб роздивитися на бранців. По-турецьки мовив до Яремка:
— Я тебе, щеня, замучив би найстрашнішою смертю. Але я вмію бути вдячним. Ти не мучив мене, коли я був у тебе в руках. Ти не вбив мене, а тому я й зумів виконати завдання таємної дефтерхани. Тому я дарую тобі й твоїм товаришам легку смерть — вас просто розстріляють.
— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.
— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…
— Єдине в мене бажання: щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…
…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?
Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібігуль-Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…
Це раптом заспівав Мехтодь Цабекало. Ніхто з козаків і не здогадувався, що гарно так він уміє співати. Знали тільки, що він любить казати «еге ж!» та «авжеж!» та вслід за товаришами гарно рубати шаблюкою ворогів…
підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі:
Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…
Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.
Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!
А далеко десь — Україна!
А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…
І ніякого над тим морем чорного ворона…
Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..
Юзбаші дав команду зупинитися.
Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося: ще трохи пройдуть понад морем…
Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями-гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.
Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.
Тоді юзбаші сказав по-турецьки:
— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека-Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад-баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників-козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.
Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль-Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.
Юзбаші урочисто заявив:
— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад-баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!
Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поважний баші може отако: р-р-раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?
То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?
Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.
А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…
