— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…
— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.
— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось-ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.
— Спасибі, не треба, — ніжно-ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила:
— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…
У голосі забриніли сльози…
Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця-єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко-гнучко й низько-низько, поводячи туди-сюди головою, кланятися…
— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.
— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.
— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.
Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.
— Ти що ж це, дівко, надумала: обманювати старших за себе?
Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей.
— Гріх обманювати будь-кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?
— Бо це — не Божі люди…
— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?
— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!
— Який лихий чоловік?
— Я казала вам, що христосувалася на Великдень з коронним стражником із Канева?
— Ну, й що з того?
— А те, що в нього нечисті очі… Нечистими очима він на мене дивився!
— Дитино! Що ти знаєш? То тобі так здалося!
— Мамо, — заплакала Бібігуль, — я ж уже велика, я вже кожний чоловічий погляд чую!.. То — дуже недобрий погляд! І ці люди — від нього!.. Бо тільки отцям-єзуїтам пан коронний стражник міг довірити свої нечисті думки!..
— Господи! Та здається тобі все те! Перехрестися, Ганю, та й…
Бібігуль слухняно перехрестилася, але заспокоєння в душу так і не приходило…
Ой, як було б добре, якби цієї хвилини біля неї стояв Яремко!
Але Яремко був далеко-далеко…
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..
Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…
Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.
А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.
І гралися з хвилями дельфіни…
Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх-усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено-завороженого погляду Гані-Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя-Бібігуль була б єдиною жоною його…
Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь-коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…
