О, панна Анелька — то була дивовижна дівчина! В ту пору їй ледве виповнилося шістнадцять. Вона срібно сміялася і срібно співала, вона перебирала своїми срібними пальчиками на привезених із далекого Відня клавікордах, і тоді в серці пана Владка виростали лілеї; вона розмовляла з ним по-італійському й по-французькому, а пан Гостинський, трохи соромлячись свочї неотесаності, міг відповідати їй тільки польською, та латиною, та якось німецькою мовою, що навчився її у війську… Але то не було завадою! З кожним днем вони ставали ближчими й ріднішими, з кожним днем їхнє щастя ставало виразнішим та виразнішим. Усе йшлося до одруження, хоч Владковим батькам не вельми подобався пан Ожеховський — за його пристрасть до горілки та сварливий характер… Йшлося до одруження, та тут, як кажуть, у похід затрубили — і пішов пан Гостинський під Цецору. А там турецькі війська розгромили поляків з козаками — і опинився пан Гостинський у полоні… Написав він жалісного листа додому, до своїх батьків: виручайте свого сина, тяжкий викуп турки призначили, — та так відповіді й не одержав. Уже пізніше, на галерах, довідався, що по його краях пройшла Хотинська війна, що велетенське військо султана Османа Другого знайшло там свою погибель, а сам Осман — у Стамбулі закінчив свій короткий, але ганебний життєвий шлях… Не знав пан Владек, що невдовзі після його рекрутчини пан Ожеховський тяжко посварився з паном Гостинським; не знав, що через місяць пан Станіслав Сулятицький неправедністю відібрав майонтек Гостинських, що підкупив він суддів — і ті все зробили, аби догодити грабіжникові; не знав пан Владек, що турецькі вояки розруйнували за час Хотинської війни подільський край, почалася страшна моровиця, що забрала на той світ старих Гостинських; не знав він про Анельку, котра щодня благала-молила свого тата зібрати грошей на викуп коханого Владка, але батько продовжував пити й не хотів і слова чути про того, хто колись «мою капусту й жито конем топтав», — бач, коли згадав про це?!
О, доплисти б до коханого берега! О, скочити б на бистрого румака — та й помчати в рідні краї, та й обняти срібноволосу панну Анельку, та сказати б їй: я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят! О, так він і скаже: добридень, Анельку, я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят!..
Пан Гостинський натхненно веслував. Кожен помах весла наближав його до України…
Правда, між Україною й паном Гостинським було ще більше трьохсот турецьких галер. І їх ще треба було перемогти, захопити і пустити на дно Чорного моря.
І тут Яремко гукнув:
— Попереду бачу галеру!
Вона була далеко, на обрії, але через кілька хвилин стало видно, що це велике судно стоїть на місці, не рухається…
Чайка пішла швидше. Десь за півгодини козаки вже залазили на борт галери.
Там було кілька козаків та десятків зо два турецьких майстрів-будівничих, які мовчки сиділи на палубі. А внизу були молоді жінки з гаремів головного мімара та його помічників.
Недайборщ вийшов на палубу, діловито обдивився галеру й запитав:
— А веслярі де?
— Пересіли на чайки та захоплені галери. Воюють… — лаконічно відповів один з козаків.
— А чому ви тут?
— Кошовий наказав, щоб вас дочекалися. То ми й чекаємо…
— Так, так… — Недайборщ дихнув самосадом на козака.
Але той не впав, устояв, навіть носом солодко повів: певне, був такий же завзятий куряка, що й Недайборщ.
— Витягуй люльку, — суворо наказав Недайборщ. Козак вийняв. Карпо дістав з калитки тютюнцю, упхнув козакові в люльку:
— Агу, спробуй мого! — кинув жарину зі своєї люльки в козакову. — Г-га? Ну, як?
Козак зробив одну затяжку, другу. Недайборщ не спускав з нього очей, чекав, коли той гикне. Козак не гикав.
— Слухай, а ти можеш сказати: «І-і-і-і! Де ж мої свині?!»
— Можу, — відповів козак. І мовив, на «І-і-і-і!» — втягуючи в себе повітря з димом: — І-і-і-і! Де ж мої свині?!
— Так це ти той самий Дерикіт, що про тебе мені хлопці розказували?
— Той самий!
— Що позаторік у самого Кантеміра-мурзи цілий гарем украв?
— Та я ж!
— Так тебе ж, казали, в Кафі на палю посадили!
— Та то іншого Дерикота. Того Дерикота звали Данилом, а мене Адамом.
— Так я ж тебе у похід не брав!
— Не брав, — кивнув довгим червоним носом Дерикіт.
— То звідкіля ж ти тут узявся?
