Ще до базарної брами далеко-далеченько, ще її й не видко, а вже базар почався, вже починається він з отих-он бабів, що порозсідалися при всіх дорогах, стежинах і проходах, біля кущів, під деревами, під стінами, під стовпами. Сидять баби-перекупки з різними горнятами, кошелями, торбами, а перед ними на полотнинках-ряднинках — то десяток цибулин, то огірки, то молоді козельці, то якесь зілля для здоров’я, то кисляк у горняті, то масло, то сир у капустяному листі, то сметана у мисці, та така ж, що її хоч ножем ріж, і тут же — личаки або очіпок — ну, це вже не таке й нове, вже ношене, на всяк випадок покладене: а раптом хтось купить. Тут же біля бабів-перекупок єврей з напівоблізлою бородою примостився, сидить на мішку з сіллю, а біля нього лежить другий — розв’язаний, і тут же кілька різноманітних солонок, сіллю наповнених. Добра сіль, смачна сіль, щойно з Криму чумак привіз, а Гершко в нього пару мішків перекупив — з вигодою для чумака, а тепер продає з вигодою для себе. Ба, навіть за базарний мур не пішов, щоб за місце не платити. Добру ціну за сіль править, але за муром не дешевша!.. Десь із півночі, аж із-поза Києва, литвини приїхали, ложок понавозили, гарних, дешевих, не мальованих, а таких, щоб щодня ними їсти, — одне слово, для діла. А ті, що гарно помальовані, а ті, що всіма кольорами виблискують, — так ті разом із сопілками, дерев’яними свистками, півниками, яйцями-крашанками (дерев’яними тільки!) продаються трохи далі, вже біля самого входу на базар. Там повно народу, там діти у матерів просять: купи та купи свисточка в дядька-литвина! Купить мати свисток за яйце куряче, а малий свисне, а тоді ще й дядькові-литвинові розказує веселу побрехеньку про те, як литвини між собою ніби говорять: «Цямох» — «Чиго?» — «Ідзі рака тярябіць!» — «А дзє ти яго вузяв?» — «А я яго нідзе не вузяв, йон сам ко мнє прискакав!» — «Дик то ж ляга!» — «Ляга ди не ляга, а зосталась адна нога!» Засміється мале та й побіжить за мамою, висвистуючи. Весело! І зупиниться раптом — неподалік стоїть молодий блідолиций парубок-литвин і виграє на сопілці сумну-сумну пісеньку, — а вона ж аж серце розриває! І хоче мале купити ще й сопілку, а мати каже: «Усе! Досить з тебе свисточка! Я й так ціле куряче яйце за твою дурну іграшку віддала!» А литвин грає — серце крає, і вже інші люди стають біля нього, видивляються на його товар. А він грає, не перестаючи, і коли хто питає, почім його сопілки, показує два пальці, а грати не перестає і навіть не збивається! Таке враження, що прийшов цей хлоп’як не так спродати свій співучий крам, як пограти перед народом: щоб люди послухали та в душу музику тую взяли… А біля литвина сидить червононосий швець, біля нього — сулія горілки, наполовину опорожнена, а поряд — довгий ряд черевиків, чобіт, чобіточків А які ж гарні чорні та червоні чобіточки з підківками для дівчат та молодиць!.. Вони тут же сідають коло нього на закурену траву, починають чобіточки приміряти, про щось торгуються, але швець — упертий чоловік, він сказав одну ціну — і ніяк уже в нього не виторгуєш — ані шеляга! Вже ж одна, приміряючи чобітки, так старалася, так усміхалася, так ласкаво й ніжно дивилася, так вигиналася всім тілом, так, приміряючи чобіточок, наче ненавмисне колінце заголила і навіть трохи вище, — але швець був незрушний, мов кремінь, і хоч ніс був червоний, але очі мав тверезі. Не здався, не поступився ані шелягом, ані копійкою — і не тому, що скупиндя, а з принципу: от як я сказав, то по-моєму й буде! «А як я більше дам вам, хазяїне?» — захихотіла одна. «Не візьму!» — відповів круто, категорично, а ніс іще почервонішав… І тут же якийсь не наш чоловік — чорнявий, кучерявий, але не єврей та й не циган, — тютюн продає. А тютюн різний у нього: і наш, і турецький, і якийсь німецький, що його кнастером звуть. Тютюн у нього в різних торбинках, тут же й кисети гаптовані й прості, тут же і корінці непорізані лежать, і листя світло-коричневе й темно-коричневе. Тут же й кілька люльок лежать — і в кожній на пробу той чи інший тютюн — давай, припалюй, куштуй, що то воно таке за зілля продається! Для козаків один тютюнець, для шляхти польської — інший, а для різного магнатства — чи польського, чи українського — то й взагалі особливий тютюн: щоб і пахущий був, і в міру міцний, але ж не такий, як ото курять козаки: хто, крім них, не потягне — то зразу ж гикавка нападає! А козакам — хоч би що! Крутяться біля цього чорнявого-кучерявого чоловічка з тютюном дядьки-селюки й міські парубійки, козак пройде, зупиниться, нюхне, смачно чхне, купить, якщо гроші має, разом з кисетом, а нема грошей — то ніби на пробу люльку наб’є, запалить, крутне головою, скаже: «Смачний тютюн, тільки дорогий!» — «А скільки даєш?» — «Та нічого і не даю, бо гроші вдома лишив!» Удома! Де в такого нетяги домівка!.. Пішов козак далі між народом, пішли й ми за ним!.. Осьде цілий ряд яток (це вже на самому базарі), де приїжджі євреї продають скатерки, хустки, єдваби, оксамити, полотно, бавовняні тканини з квіточками, смужками, горошками, змійками. Завзяті прикажчики з кучерявими пейсами ласкаві, привітні, ти ще не встиг рота розкрити, а він уже знає, скільки тобі сукна треба, і якого кольору, і що ти збираєшся пошити. Скажеш йому: одміряй десять аршин — він раз-два! — вже й одміряв, уже й склав, уже й у руки тобі подає — та так швидко, та так хутко. «А дай-но я переміряю!» — каже дядько. Міряє, міряє — а воно дев’ять аршин виходить, навіть без хвостика, в акурат дев’ять аршин. «Та хто ж так міряє! — дивиться чесними ласкавими очима прикажчик. — Та погляньте, як це робиться, я в вас на очах роблю. Дивіться: оце — раз! оце — два! оце — три! оце — чотири! О, я не так хутко працюю, як мій сусіда: поки в мене чотири, то в нього вже п’ять! Ага, міряємо далі, я казав: п’ять! тепер — шість, сім, вісім, дев’ять! о! — і десять! Акурат!» — «Ну, звиняйте, звиняйте, воно й справді десять!» — каже дядько. А коли прийде додому та переміряє — знову дев’ять залишиться. І куди отой десятий аршин подінеться — Бог його святий знає? Ну, не тільки Бог, а й прикажчик знає теж…
