— Козаки стріляли по нашій армії, — вперто повторював офіцер. — І мій найясніший начальник капітан-баші Бекір вимагає від вас ясної відповіді на цей предмет.
Яцек озирнувся на пана Стефана Хмелецького. Той одвернувся від турецького офіцера та Потенги і вдавав, що він взагалі нічого не чує і не втручається в розмови між двома драбами різних націй.
Тоді Яцек Потенга запитав:
— А скажіть: найясніший Бекір-баші має під собою кобилу чи жеребця?
— А навіщо це вам?
— То запитайте в нього: може, то його кобила двічі перднула під ним, а йому здалося, що то козаки з гармат стріляють? Запитайте, а ми тут поки що почекаємо. Нам поспішати нікуди. Почекаємо, а там, як дасть Бог, і далі побесідуємо!
І жовнір Яцек Потенга демонстративно повернувся до турка спиною…
Бекір-баші міг би зараз же відрубати голову своєму офіцерові за те, що він привіз у його табір образливу відповідь. Але якщо його офіцер залишиться без голови, то хто покаже тоді йому, Бекірові-баші, на отого зухвалого поляка, який насмілився так невишукано жартувати з приводу жеребця чи кобили під ним? Ось як він полонить увесь цей польський регімент, він знайде спосіб посадити цього зухвальця-поляка на палю!.. Він намилується, досхочу насолодиться його передсмертними муками, а потім порубає його тіло на шмаття й розкидає воронам. Він узагалі знайде спосіб умертвити цих зухвальців-поляків, які надумали не пускати його військо на той берег Бугу!
Уже впав вечір. У цих краях вечори падають не так швидко, як у славному Стамбулі. Бекір-баші був так захоплений думами, що не помітив, як настала ніч.
Він дав розпорядження скликати найголовніших офіцерів до себе в намет.
Коли всі зійшлися, сказав:
— Хтось повідомив невірним, що ми йдемо сюди. Тому вони й вийшли нам назустріч. Тому вони й вислали нам у тил козаків… Але зараз мудрувати над тим, як невірним удалося довідатися про наш похід, не будемо. Наше завдання: побудувати фортецю Амурат-Кермен і залишити в ній гарнізон. Ця фортеця повинна тримати обидва береги цієї гяурської ріки. Ця ріка повинна стати нашою. І земля довкола — теж… Які будуть пропозиції? Як нам діяти взавтра?
Командир яничарів — одноокий Мухтар — сказав коротко:
— Сьогодні ж уночі перейти Буг і вирізати весь польський регімент. Доки вістка про це дійде до Варшави чи до Кракова, доки польський король придумає, як реагувати, фортецю буде збудовано. Ми виконаємо своє завдання.
— Що скажуть доводці сипахів?
— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..
Бекір-баші згадав, що казав Устреб-паша — великий візир: «Не треба порушувати мирний договір». Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!
Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…
— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір-баші.
— Готові, — була коротка відповідь.
Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..
А крім того, щось іще заважало Бекірові-баші почувати себе у спокої…
Ах, так, ці розбійники-козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?
Начальник розвідки сказав коротко:
— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.
— То що з того? — насторожився Бекір-баші.
— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів.
— А як з наступом?
— Я радив би почекати кілька днів…
Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…
Ні, Бекір-баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…
Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:
— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?
Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:
— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.
— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?
— Думаю, що немає.
— Дивись, головою відповіси!
— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба-Алі.
— І отже, ти не хочеш, щоб ми зараз перейшли Буг?
— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.
— Чому?
