— Ну, гаразд! Забула — то я нагадаю. Єстем пан коронний стражник Єжи Сондецький. Я ще тобі обіцяв захист, якщо хто надумає тебе скривдити. А ти казала тоді, що маєш досить оборонців і в Переяславі! Ну що, оборонили тебе твої переяславські сміливці?
Бібігуль давно вже пригадала й ім’я, й прізвище канівського коронного стражника, і коли її везли човном через Дніпро, зрозуміла, куди лягає її путь. Правда, перед Дніпром була якась затримка, якийсь галас, брязк шабель, постріли, крики «Гурра!», «Слава!» і — чомусь! — «Алла!» Але останнє кричали явно не турецькі чи татарські горлянки — що-що, а рідні слова Бібігуль не забула! Були там крики польською, українською та якоюсь незрозумілою мовою — а власне, то була не мова, а імітація мови: якесь «хала-бала» або ж тарабарська мова злодіїв, коли замість «віл», кажуть «лів», а замість «сідло» — «олдіс»…
Але признаватися панові Сондецькому в тім, що вона знає трохи більше, ніж треба, вона не буде. Вона корчитиме з себе нездогадливу вродливу дурепочку, а тим часом це допоможе їй дізнатися про своє становище значно більше. А що більше вона знатиме — то більше буде простору для думок про те, як ізвідси вирватися…
— Ну, то що, оборонили тебе твої переяславські козаки? — повторив запитання, трохи видозмінивши його, пан коронний стражник.
— Ні, не оборонили, — відповіла Бібігуль і сіла на тапчан, укритий величезною ведмежою шкурою. Сіла, погладила шкуру, запитала: — Це ви самі вполювали цього ведмедя?
— А так, а так! — з вогником ув очах відповів пан Сондецький, трохи аж дивуючись тій невимушеній легкості, з якою бранка перейшла від вимог її випустити до цікавості лицарськими та мисливськими доблестями пана Єжего.
Тоді бранка подивилася в його очі і, не лякаючись обпектися об гарячу чорноту його погляду, запитала:
— Чому ж пан коронний стражник на цей раз не сам пішов на лови бідної куниці, а післав для цього якихось мужлаїв, від грубих рук яких у мене болять ребра?
О! Ця козачка вміє стрілити з лука якраз тоді, коли не чекаєш!
Пан Сондецький скромно опустив голову. Здавалося, що він бореться з бажанням казати правду чи збрехати, та от, нарешті, він твердо вирішив сказати правду, хоч вона була й не дуже вигідною для нього.
— На превеликий жаль, — благородно мовив пан Сондецький, — я не насмілювався йти на лови такої незрівнянної куниці. Я — що? Я — грубий воїн, який не боїться ворожих стріл, ощепів, шабель і куль. Але я не здатен іти походом на красу — тим паче, на таку, яку бачу перед собою!.. Може, саме тому я й досі не одружений.
Він помовчав, милуючись у душі чудово проведеною партією. Зараз він скаже фразу, яка викличе замішання в душі дівчини.
— На превеликий жаль, то не я вийшов на полювання! А кримський мурза Шаахмет — троюрідний небіж Кантеміра. Він зі своїми розбійниками, переодягшись у одяг місцевих людей, вирішив викрасти з Переяслава його красуню Ганю… А мої люди, які випадково були в Переяславі, вислідивши, яким шляхом мчатимуть татари — а мчали вони повз Циблі, Комарівку, Хоцьки, Гельмязів, Ліпляву, — загнавши коней своїх, примчали до мене з криком: «Виручайте, пане стражнику!» Я тут же переправився зі своїми людьми через Дніпро, стрів татар і відбив від них скарб, дорожчий за мішок самоцвітів… Оце — і все, чарівна Ганю!
— Ах, так це було так! — удала, що вона повірила геть усьому, Бібігуль. — А я думала, що то ваші люди від самого початку все це проробили… Аж виявляється, що то були татари! А може, турки? Чи цигани?
— Ні, ні, я точно знаю, що татари! Я ж сам цьому Шаахметові зрубав голову біля Ліпляви. Мої люди повезуть її в Бахчисарай самому Магомету-Гераю…
— Так, так, — закивала головою Бібігуль. — Так шкода мені бідного Шаахмета. Він же, певне, просився, щоб ви не рубали голову! Він же, мабуть, обіцяв вам два мішки самоцвітів, — а ви його й не помилували! Ах, які ви жорстокі, пане коронний стражнику!.. Я й справді чула, як хтось там щось таке казав не по-нашому! То вони по-татарськи чи по-турецьки говорили?
— І по-татарськи, і по-турецьки! Шаахмет просився по-турецьки! Але я його не помилував!
Бібігуль дуже хотіла загнати пана коронного стражника на слизьке — поставити перед ним кілька запитань турецькою мовою. Ото була би кумедія! Ото би закліпав очима пан Єжи! Але дівчина стрималася. Ліпше хай думає, що вона нічого не знає.
— Я дуже вдячна панові коронному стражникові за те, що визволив мене від рук розбійників!..
— О! О! Нема за що!.. — благородно всміхнувся пан Єжи.
— Але я хтіла би, щоб мене відвезли до мами й до тата… Мені тут страшно й незручно. І я переживаю за їхнє здоров’я! Вони хвилюються!
— О, немає чого хвилюватися! — підняв свої брови, які трохи нагадували й його вуса, пан коронний стражник, — Я вже післав свого чоловіка, аби він помчав у Переяслав і повідомив панові полковникові, що донька коваля Ціпурини — в надійних руках і незабаром повернеться додому!
— Спасибі вам, пане коронний…
— Та ви простіше кажіть: пане Єжи, та й усе!
— Ой, та мені якось важко!.. Ви ж такий поважний, а я проста міська дівчина…
