Те, чого боявся Недайборщ, сталося: після стількох днів тихої погоди розпочався шторм. Не простий шторм, а з дощем та градом. І налетів він швидко, майже несподівано.
Правда, пан Владек Гостинський, що проплавав на галерах сім літ, сказав увечері Недайборщеві:
— Чують мої кості, чує моє серце, що буде вихор, буде смерч — і вдарить це по нас!
Недайборщ відповів:
— Мої кості те ж саме відчувають, пане поляче… Те ж саме!.. Але мені здається, що отой-о вихор пройде якраз по тому місцю, де ми зараз, а північніше буде тихше…
— Тільки небові геть усе відомо, — замріяно відповів пан Владек.
А зрештою, що було робити в тій ситуації? Тікати? Куди? Море єсть море, в морі від хвиль та вітру ніде не сховаєшся…
Зрештою, на кожній чайці був запас очеретяних снопів, але, чесно кажучи, то не такий уже був і порятунок під час сильного шторму — могутні хвилі перестрибували через будь-які очеретяні загорожки і падали просто у чайку. Упаде одна така хвиля — все одно, що стопудовий камінь: і булькнути не встигнеш, як уже з усім товариством на дні.
Єдиний був порятунок — іти на зближення з турецькими галерами, брати їх на абордаж і сподіватися на те, що їх-таки буря не візьме. Але добра буря перевертала й галери — ще й як! Правда, вони в такому становищі довго не тонули, плавали, мов очеретяні поплавки, а під ними, всередині, додихаючи останнє повітря, повільно умирала команда. Однак веслярам не було ніякого порятунку, бо вони були прикуті, а команда? Що команда! Випірнути на поверхню, пройшовши всі лабіринти судна, трудно, а коли й виринеш, то, знесилений, не вхопишся за щось певне — перевернута галера мов гладенька скеля, були б на пальцях котячі кігті, то, може б, і виліз, а так…
Цілу ніч чайки пливли на північ, обмінюючись одна з одною вогняними сигналами. Ці сигнали попереджали: може бути буря. Отже, наказ такий: іти повним ходом на північ, на зближення з турецькими галерами і брати їх на абордаж. Чайки, звісна річ, топити не рекомендувалося, треба було їх прив’язувати довгими шнурами до галер; якщо галеру й переверне бурею, то вона ще плаватиме, і чайка за нею теж; а якщо порожня та з очеретом, то й не потоне: ледь-ледь виглядатиме з води, навіть набравши її по самі облавки… Чайки йшли, обмінюючись вогняними сигналами. Турків уже не боялися — од їхнього флоту лишилася одна лиш третина, і турецький адмірал Ясір-реїс мусив здогадатися, що він опинився у вогняному козацькому кільці.
Справді, вогні палали всю ніч над морем. А море було дивовижно, неймовірно спокійним. І чайки пливли, мов ковзалися по кризі, — швидко, легко, безшумно. А тому — страшно…
Страшно — бо вони з кожною годиною підходили все ближче й ближче до грізних, озброєних важкими гарматами турецьких галер. Турки боялися чайок. Османи не хотіли першими починати бій. На галерах добре знали, що постріли з гармат тільки стрясатимуть повітря, а чайкам нічого не зроблять. Хіба що якесь ядро влучить у скопище цих злих суденець, але ж чайки не плавають одна біля одної, принаймні під час бою. Стріляти з мушкетів чи арбалетів — поки що рано. Весь час існує думка, існує-жевріє надія: а може, не нападуть, а може ж, пам’ятають, що існує договір між Османською імперією та Річчю Посполитою, і не будуть його порушувати? Звідки тим козакам знати, що ескадра Ясіра-реїса нехтує отою угодою і везе все необхідне для Бекіра-баші?! Зрештою, весь світ знає, що туркам можна порушувати будь-які міжнародні договори, а тим, на кого вони нападають, треба дотримуватись угод!.. Одна тільки заковика постає в усій цій ситуації: козаки та їхній тодішній доводця — гетьман Сагайдачний — договору не підписували…
Так вони пливли до самого ранку. Козацькі суденця наздоганяли, випереджали турецьку ескадру, йшли не ховаючись на північ. Ось вони вже обійшли й флагманську галеру, над якою майорів стяг адмірала Ясіра-реїса, пішли далі й далі, аж до обрію, щоб там, перегрупувавшись, стати в бойові ряди і піти назад, на турецьку ескадру.
На світанку третина турецької ескадри — все, що від неї лишилося, — побачила себе в оточенні сотень чайок, що пливли просто на галери. І саме в цей час турки побачили, що із сходу йде велетенський смерч…
Це був той смерч, якого боялися козаки, той самий смерч, про який думав Недайборщ і від якого мав надію втекти, йдучи на північ. Вийшло ж усе навпаки: і турки, і козаки підлізли під самий смерч, під самий тайфун, цей морський ураган, цю велетенську дзиґу, що поволі, але невідворотно йшла на скопище суден посеред моря. Що треба робити в такій ситуації, козаки знали, — треба було випустити снопи з очерету, розтягти їх на воді. Але що ці снопи супроти смерчу? Все одно, що кілька соломинок супроти слонячої ноги!..
І справді, з кожною хвилиною оця слоняча нога смерчу ставала все більшою й вищою, і море під нею мовби провалювалося, і все, що було на морі, ставало ніби меншим і дрібнішим… На такому тлі вже й про бій думати неохота — все таке дрібне, все таке нікчемне перед лицем грізної, велетенської Божої сили…
Та козацькі чайки йшли на зближення зі скопищем турецьких кораблів.
