— Я винен, — сказав Оксен Цьопа. — Я обняв пана отамана, щоб він не рубонув ні пана Владислава, ні Яремка. Вони порятували не тільки моє життя, а й інших людей. Винен, але прошу пана отамана відповісти: чи дав би він убити свого вірного товариша?
Недайборщ промовчав, не вважаючи за потрібне відповідати тому, хто порушив козацький закон.
— Я найбільше винен, — сказав Степан. — Я вирвав шаблю, щоб вона не наробила лиха. Якщо треба когось карати — хай карають мене…
— А я не винен! — твердо відповів Яремко. — Невольники не повинні були загинути. Все!.. Спасибі товаришам за те, що стали на мій бік, але коли так, то я пішов за невольниками!
І Яремко попростував до борту…
— Стій! — гукнув Недайборщ. — Я ще не сказав! — Яремко зупинився біля борту. Він був блідий, рішучий і несхитний…
Недайборщ сказав:
— Є багато хороших звичаїв на світі. — Він знову так затягся своєю люлькою, що не тільки козакам задряпало в горлянках, а й морю захотілося чхнути. — Шкода, хлопці, що не всі ми звичаї шануємо… От коли я плавав з ганзейськими купцями — було таке в моєму житті, не буду тут розводитися, бо надто багато часу займе ця розповідь, — так от, коли я з ними плавав, то дуже мені подобалася одна річ, яку варто було би перейняти й нам. Вони хоч і німці, але люди теж. І не дурні… Так от. Перед плаванням кожен капітан такі слова казав своїм хлопцям на кораблі: «Товариство моє любе! Оскільки всі ми стаємо у морі віч-на-віч із хвилями та господом Богом, то кожен з нас мусить рівнятися на свого товариша; і оскільки нам загрожують шторми, морські розбійники та всілякі інші халеп’я, то ми повинні поважати твердий порядок на судні, аби щасливо довести справу до кінця і благополучно повернутися на землю». А коли кораблі приходили в рідну пристань, тоді, по закінченні плавання, капітани виводили команду на берег і казали: «На кораблі всіляке могло бути — навіть найгірше, — але зараз ми повинні все це пробачити одне одному і стерти з пам’яті. Клянімося ж на солі й хлібі, що ніхто нікого не буде поминати лихом. А якщо хтось усе-таки вважає, що його ображено, то що ж! — нехай вимагає суду! Але щоб суд відбувся до заходу сонця. Як тільки сонце зайде — тоді геть усе треба з пам’яті стерти — навіки!»
Недайборщ так затягся смердючим димом свого тютюну, що й сам не витримав — розкашлявся, та так, що аж хвилі заходили під галерою.
— Отак і ми, товариство! — прокашлявшись, мовив він. — Поклянімося ж на солі й хлібі, що забудемо всі образи чи недоречні слова і вчинки, а запам’ятаємо тільки одне: яку силу відчували ми, коли доля нас звела воєдино, в один кулак!..
Недайборщ поглянув на захід. Сонце вже зайшло, тільки вгору з-за обрію йшли від нього, невидимого, рожеві, червоні, жовтогарячі промені.
— Зайшло сонце, — промовив він, — Забудьмо все недобре, що сталося сьогодні. Забудьмо навіки… У тому, що загинули веслярі на адміральській галері, є моя вина, але не було злого умислу… І мені буде мука на все життя… Але це вина мене одного… Забудьте про це й не беріть у свої душі… А вам я все пробачив — одразу ж…
Було тихо… Козаки мовчали.
Тепер, коли було виконане таке тяжке завдання по знищенню турецької ескадри і коли треба було повертатися до рідних берегів, козакам не хотілося ні говорити, ні веселитися, ні печалитися. Надто втомилися вони…
Яремко стояв біля борту галери й дивився в море, куди щойно збирався стрибнути. Хтось торкнув його за плече. Недайборщ. Не курив люльки, не говорив, не лаявся. Стояв і мовчав.
І все-таки, чому старий Омелько її не зміг виручити? Адже вона умудрилася виглянути у вікно і гукнути: «Рятуйте!», перш ніж двоє мовчазних лобурів пана Сондецького накинулися на неї, повалили на подушки і заткнули рота! Вона навіть устигла уздріти, що старий Омелько здивовано витріщився на неї і, очевидно, пізнав! Що ж завадило йому кинутися в погоню — тим більше на базарі, де карета не могла мчати швидко?
Уже котрий день коронний стражник не випускає її з Канева. Він щодня приходить до неї. Раз на день. Під вечір. Веде розмови про кохання. Після отих розмов він виходить. Тоді з’являється Фатьма. Питає: «Що пані потрібно?» Бібігуль, як правило, не відповідає. Їй противний і цей замок, і ця пишна кімната, і пан Сондецький, і його Фатьма…
