— Не захотів Ях’я ставати султаном. Полюбив Ях’я християн і не захотів ставати на чолі держави, яка воює з християнами… А ще кажуть таке: козаки підійшли до самого берега — і побачили, що всі турецькі воїни, всі турецькі начальники, весь диван, геть усі повтікали, а в Стамбулі лишилися тільки діти, жінки, дівчата, діди. Кажуть, що козаки мовили: «З бабами не воюємо!» Не знаю, так воно чи ні…
— Так, саме так, — переконано сказала Бібігуль. — У нас, у Переяславі, чимало є козаків, що брали участь у тому поході. І вони кажуть про це так само…
— Казати можна одне, а робити — інше…
— Ні, усе було так, як оце ви розповідали! — переконано заявила Бібігуль.
Фатьма позирнула на дівчину уважним поглядом:
— Наче ти там сама була…
Хотілося Бібігуль гукнути: «Так, була! А тому все й знаю!» — але стрималася. Навряд чи треба зараз відкривати Фатьмі історію свого походження.
— Як опинилися ви тут, Фатьма-ханим?
— Довго розповідати… Та й нецікаво… Давно це було…
— Як давно? Літ із десять тому?
— Більше… Тридцять із гаком… Коли помер султан Сулейман Пишний, то після нього правив син його й Роксолани Селім Мест. Мест — це означає п’яниця. Бо був у нас іще інший султан Селім — Явуз. Явуз — це грізний. А після султана Селіма Места став правити султан Магомет. І от Єлена була однією з його дружин, а Ях’я — одним із синів. Спочатку Магомет любив Єлену, любив і Ях’ю, а потім розлюбив їх і вислав жити у Трапезонт. Ось там Єлена і взяла мене у служниці… Працювала я там кілька років, жилось мені добре, чого ж там, Єлена була доброю жінкою, ласкавою. А потім помер султан Магомет, його місце на троні зайняв старший син — отже, всіх інших синів султана, в тім числі й Ях’ю, треба було знищити. А Єлена оголосила, що Ях’я помер од віспи. А потім найняла корабель і разом з Ях’єю та ще двома людьми втекла з Трапезонта… Отож тоді й почалося! Приїхали люди з таємної дефтерхани Баба-Алі — що це таке, ви, Ганю-киз, не знаєте, та й знати не треба, приїхали ці люди й давай усіх мучити та допитувати. Опинилася і я в зіндані — так по-нашому в’язницю називають, — вночі плачу від нагайок, а вдень допитують: що ти про це знаєш? А що я знала? Нічого! Тільки плакала та Ях’ю з Єленою кляла… Дуже мене тоді побили — і знову в зіндан. Думала: може, ліпше повіситися, ніж завтрашні муки терпіти?.. І зібралась була зробити отаке. Так щось зупинило, відклала на годину… А через півгодини розчинили двері зіндану — козаки налетіли на Трапезонт! Визволили й мене з кількастами невольників та невольниць — та й повезли на Україну. А на Україні батько пана Сондецького купив мене, та й стала я в Сондецьких служницею… Тепер ось панові Єжи служу вірою і правдою…
— Ви так і лишилися магометанкою?
— Так і лишилася… Може б, якби виходила заміж за християнина, то й поміняла віру, але ніхто не взяв мене в жони… Та й не хотіла я кидати панів Сондецьких…
Неохоче розповідала Фатьма свою історію. Бібігуль слухала і думала: не виручить мене ця жінка, не піде на зраду свого господаря. Справді ж бо: виручити з неволі переяславку Ганю означає зрадити свого благодітеля пана Сондецького, родині яких Фатьма служить уже понад три десятиріччя!
— Ви не захочете мені допомогти, Фатьмо-ханим, — сказала Бібігуль.
— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю-киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто-таки величезна честь для вас, Ганю-киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…
— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо-ханим, допомогли мені інше.
— Як же?
— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій-от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…
— Навіщо тій Бібігуль утікати? Їй випадає таке щастя: вийти заміж за такого поважного чоловіка! Куди їй утікати? Я так думаю: багато хто б у Туреччині вважав щастям стати навіть не дружиною, а простою наложницею такого значного пана… А ви, Ганю-киз, таке кажете!..
— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?
— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…
Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..
— Отже, Фатьмо-ханим, ви мене не виручите…
— Ні, Ганю-киз, не виручу… Бо ви, Ганю-киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…
