— Зовсім небагато, — відповів Андрій. — Забратися звідси разом зі своїм військом.
— Через тиждень тут буде десять тисяч робітників та майстрів, сотні возів — вони прибудуть на спорудження фортець… Як я буду з ними звідси забиратися?
— Не знаю… Але забиратися треба…
Бекір мовчав. Схоже було на те, що він взагалі втратив здатність мислити.
— А якщо ви разом з усіма тими робітниками одправитеся на Ячаків?
— Навіщо?
— Не знаю… Але щоб не створювалося враження, що у вас зірвався план будування Амурат-Кермена та інших фортець. Господар молдавський Мирон Могила-Бернавський відправить своїх робітників та майстрів туди, куди накажете. А якщо ви скажете, щоб вони поверталися назад, то він, як лояльний до великого хондкара господар, тут же збагне, що ви передумали будувати фортеці. І в Стамбулі про це довідаються через тиждень…
Бекір мовчав. Він, очевидно, вже додумався до того, що від нього вимагали обставини, в яких він опинився, але казати про це вголос йому не хотілося…
— Я можу допомогти найхоробрішому Бекірові-баші, — промовив Андрій. — Ви берете з собою робітників Мирона Могили-Бернавського, відводите їх, не поспішаючи, в Ячаків, там вони ремонтують місцеві фортеці, восени ви їх відпускаєте, а самі простуєте до Стамбула, де говорите Баба-Алі, що завдання виконано, стільки-то фортець побудовано…
Бекір мовчав знову. Знову й знову перекручував він у голові слова козацького полковника. Нарешті, сказав:
— А якщо прибудуть сюди люди із Стамбула і побачать, що ніяких фортець немає?
— Скажете, що то козаки їх поруйнували. Ваша справа будувати, а охороняти збудоване — то нехай про це турбується хтось інший.
— Це так, — відповів Бекір. — Але ж люди із Стамбула можуть побачити, що на місці Амурат-Кермена нічого не будувалося. І на інших місцях — так само…
— А оце вже залиште для нас, найшановніший Бекіре-баші! Нехай прибувають вози з будівельним матеріалом, нехай приходять робітники. Ми всіх їх переправимо на наш берег, примусимо зробити земляні роботи, залишимо будівельний матеріал — а їх відправимо до вас, до Ячакова, де ви на той час повинні бути зі своїм військом!..
— Ви що — хочете набудувати собі фортець за наш рахунок?
Закривидорога засміявся, але розвів руками:
— Був би я гетьманом, я б одразу за це взявся. Але мій гетьман Дорошенко не дозволить. Бо йому не дозволить король. Та й не любимо ми, козаки, тримати фортеці… Так що не бійтеся — фортець для себе ми тут поки що будувати не будемо. Але гори каміння нехай лежать. Через рік-два вони позаростають бур’янами — і коли прибудуть ваші люди зі Стамбула, — якщо тільки прибудуть! — то вони не зрозуміють нічого. Зрозуміють тільки одне: тут були люди Бекіра-баші і щось робили; а от що натворили після того козаки — це вже інша справа…
Бекір задумався знову. Він хотів запитати у Закривидороги, яка доля турецького флоту, що йшов йому, Бекірові-баші, на підмогу. Але питати про це у того, хто взяв тебе в полон, було все-таки якось незручно.
— Ну, то як? — нагадав про необхідність приходити до якогось певного рішення Закривидорога.
— А… якщо я з вами не погоджуся?
— Тоді я власноручно відвезу вас до короля Сигізмунда. А подальша ваша доля — я про неї говорити не буду… Дуже кепська буде вона для вас… Іще одне: перед тим, як вас повезуть до Варшави, ми покажемо вас жінкам з гарему, харем-агаси, начальникові розвідки, людям Мирона Могили-Бернавського. Всі ці люди передадуть вашому військові, що ви ганебно втрапили до полону, — і військові залишиться негайно повертатися до Стамбула. Сушею, звісна річ. Бо море зараз у наших руках. І там до осені не пройде навіть озброєний до зубів військовий флот, а не те що кілька галер…
Бекір отримав відповідь на запитання про долю флоту, післаного йому на підмогу. Становище в нього кепське. Стати перед очима Сигізмунда й сейму — це ганьба, мученицька смерть у Стамбулі. Повернутися зараз до війська і відвести його в Ячаків — це порятунок. Але надто примарний це порятунок. Цей порятунок буде зрадою інтересів Османської імперії… Але, зрештою, хіба його, Бекірова, смерть така вже потрібна імперії?
— Я зрозумів, що до пізньої осені ніякий флот із Стамбула сюди не прибуде? — запитав Бекір.
— Так. Не прибуде. Чотириста малих галер і шістдесят великих разом з конвоєм утрапили до наших рук, найшляхетніший Бекіре-баші. Воїни й майстри-мусульмани, як нам не сумно, всі пішли на дно Караденгізу. Вантаж потоплений. Живими залишилися невольники-веслярі, майстри-християни. Вони висадилися на берег і чекають команди, щоб з третього боку напасти на ваше військо. Майте на увазі: вчорашні невольники битися вміють завзято. Вони в полон нікого не братимуть… То як, наймудріший Бекіре-баші?
— Я думаю, — з болем промовив Бекір, озираючись довкола.
— Люди, які вас охороняють, турецької мови не знають, — збрехав Андрій. І Бекір знав, що він збрехав, але йому було від того все-таки легше.
