— Я з глибокою повагою ставлюся до небажання найхоробрішого Бекіра-баші рятувати своє особисте життя за рахунок переговорів з козаками. Але ж чому повинні втрачати свої життя хоробрі воїни хондкара, що зібралися під зеленим знаменом пророка? У руках розсудливого Бекіра-баші — їх порятунок!
Сонце сходило вдалині за Бугом.
— Я востаннє запитую і чекаю на однозначну відповідь розважливого Бекіра-баші. Якщо я такої відповіді не отримаю, то доведеться відвезти вас до Варшави, а військо, якщо воно не піде само з наших країв, нещадно знищити…
— Якщо Андрій-баші так добре вміє розмовляти моєю мовою, то він, напевне, так само добре вміє грати в шахи…
— Я чекаю на відповідь…
— Якщо мудрий Андрій-баші так добре розуміється на наших звичаях, то він збагне, що я хочу дати йому остаточну відповідь за допомогою шахів. Я не можу відповідати прямолінійно, по-гяурськи, по-фарангськи, по-уруськи: так чи ні! Як шахи покажуть — так і буде!..
— Як? — уточнив Закривидорога. — Якщо мудрий Бекір-баші програє, то він пристає на мої умови…
— А якщо програє премудрий Андрій-баші, то він пристає на мої умови, — ласкаво мовив Бекір.
— Так не буде! Якщо я програю, то це означатиме, що премудрий Бекір не пристає на мої умови. Тобто: я відвожу його у Варшаву.
— Це — дуже жорстокі умови. В них немає милосердя.
— Умови тут диктую я, наймудріший із наймудріших! Приносьте сюди шахи! — звернувся Андрій до одного з охоронців, — і той тут же гайнув до коней, які стояли біля в’юків з речами, захопленими у Бекіра-баші.
У шахи Андрій Закривидорога навчився грати давно — ще від часів дружби з Тимошем Клюсиком. Той грав добре, хвацький і мудрий Клюсик. А взагалі не було, здавалося, такої гри, де б він грав кепськи. У карти міг роздягти найзавзятішого пройдисвіта, у шахи міг дати мат теж будь-кому. Шкода, що так несподівано загинув при Синопі… Добре грав і Скрипник, і Андрієві доводилося не раз із ним змагатися на шахівниці. Мудрий і витончено-підступний у шахах, Скрипник бив Закривидорогу не раз, але не щоразу. Бувало таке, що й Андрій бив Петра, і це викликало в нього неабияку радість, — хоч зовні він її й не виявляв бурхливо…
Бекір-баші грав знаменито — на рівні Скрипника. Це Закривидорога відчув уже після десятого ходу, коли Бекір почав діставати своїм конем і турою його короля… Андрій замислився, шукаючи виходу, Бекір ввічливо підкваплював його. Нарешті Закривидорога пішов на жертву слона. Ввічливий супротивник замислився, довго думав — і, нарешті, взяв запропоновану жертву. Закривидорога тут же перейшов у наступ. Бекірові-баші весь час не вистачало одного ходу, щоб викрутитися, він намагався надолужити цей хід жертвою коня і навіть тури, — але Андрій не приймав «данайських дарів» і тиснув свого супротивника нещадно…
Один з охоронців підійшов до Андрія і сказав, що за обрієм іде кілька великих загонів турків — ідуть у бік балки, де заховалися козаки з полоненим турецьким доводцею.
— Ще скільки часу маю, щоб дограти з турком оцю партію? — запитав Закривидорога.
— Та здалась вам ця партія, полковнику! Треба негайно мчати до лісу або у плавні.
— Тут — діло принципу. Чверть години вистачить?
— Не знаю, — похмуро відповів охоронець.
Андрій підійшов до шахівниці. Зробив хід. Бекір-баші замислився…
— Скоріше треба думати, найхоробріший з найхоробріших! Якщо ми за чверть години не встигнемо дограти цю партію, то сюди можуть наскочити ваші вояки…
— І що? — Бекір-баші підвів на Андрія свої очі.
— Доведеться відрубати вашу мудру голову, щоб вона не дісталася вашим воякам.
— Гаразд, — відповів Бекір-баші. — Я міг би протриматися ще хвилин із п’ятнадцять, але це все одно не врятувало б мене від розгрому. Скажіть тільки, наймудріший з урусів, який би ви зробили хід після того, як я пішов би пішаком під вашу королеву?
— Я віддав би королеву, а потім зробив би через чотири ходи мат.
— Тоді я здаюсь, найясніший Андрію-баші! Хід пішаком під королеву був би найкращим ходом, якби ви не побачили мата через чотири ходи.
— Отже, наймудріший з найхоробріших приймає мої умови?
— Безумовно, — процідив крізь зуби Бекір.
— Тоді зараз приведуть сюди вашого начальника розвідки і ви дасте йому розпорядження негайно відводити війська на Ячаків…
— А я?
— Як тільки ваші війська будуть у Ячакові, я відпущу вас туди… А тим часом у нас із вами буде ще не одна нагода пограти в шахи. Ви, до речі, сильний шахіст, і я потерпаю, що в наступній партії ви мене поб’єте…
Бібігуль дала-таки по пиці панові Сондецькому — не тільки тому, що він намагався її обняти й поцілувати, а й тому, що душа її була переповнена радістю: вдалось-таки випустити з-за мурів замку вістку на волю! Тепер її хтось та знайде, а знайшовши, передасть у Переяслав вість від Бібігуль!
Так думала Бібігуль.
І була вона недалеко від істини.
