Лев справив на мене дуже сильне враження (і я не раз обертався, немов побоюючись, що раптом подібний звір вирине позаду мене), але я вирішив передивитися інші аркуші, й око моє впало на малюнок чоловіка, розміщений на початку Євангелія від Матея. Не знаю чому, але він налякав мене ще дужче, ніж лев: обличчя було людське, але чоловік цей був закований у щось на кшталт жорстких риз, які вкривали його аж до ніг, і ризи ці чи збрую облицьовували тверді червоні і жовті камені. І мені здалося (яким богохульником зробив мене страх!), що його голова, яка загадково стирчала із фортеці із рубінів та топазів, і є тим таємничим убійником, невидимими слідами якого ми ішли. Врешті я зрозумів, чому той звір і закований у лати чоловік здалися мені так тісно пов'язаними з лабіринтом: обоє вони, як і всі інші постаті у тій книзі, виринали з візерунку, який складався з переплетених лабіринтів, де агатові і смарагдові лінії, халцедонові нитки, берилові стрічки немов знаменували те плетиво кімнат і переходів, у якому я перебував. На цій сторінці погляд мій губився серед осяйних стежок, як ноги губилися у бентежній вервечці бібліотечних зал; я збагнув, що ці пергамени відображають мої блукання, це сповнило мене неспокоєм і переконало, що кожна з цих книг, які так таємниче вищирилися на мене, криє в собі всю мою теперішню історію. «De te fabula narratur[185]», - сказав я собі і замислився, чи не таїться часом на цих сторінках й оповідь про майбутні миттєвості, які мене очікують.
Я розгорнув ще одну книгу - вона, схоже, була іспанської роботи. Сліпучі барви, червінь, схожа на кров або вогонь. То була книга одкровення апостола, і знов, як попереднього вечора, погляд мій упав на сторінку, де йшлося про
На щастя, сходи були неподалік. Я кинувся вниз, ризикуючи перечепитися і погасити каганець, і опинився під широкими склепіннями скрипторію, але й там не затримався і кинувся вниз по сходах, що вели до трапезної.
Там я, задихавшись, спинився. Крізь вікна проникало місячне світло, ніч була напрочуд ясна, і я майже не потребував каганця, без якого натомість не обійтися було в кімнатах і проходах бібліотеки. Але не гасив його, немов черпаючи в нього розраду. Я все ще важко дихав і подумав, що непогано було б напитися води, щоб утихомирити хвилювання. Кухня була неподалік, я перетнув трапезну і повільно прочинив одні з дверей, які виходили в другу половину цокольного поверху Вежі.
Тут мій страх, замість того щоб улягтися, зріс ще дужче. Бо я одразу запримітив, що в кухні хтось є, і цей хтось зачаївся біля хлібопекарної печі: принаймні в тому куті світилася свічка, і я, побачивши її, погасив з переляку свій каганець. Сам настраханий, я теж викликав страх, і справді, той інший (чи інші) теж хутко погасив свою свічку. Але марно, бо нічне світло достатньо освітлювало кухню, щоб перед собою на долівці я побачив одну чи більше невиразних тіней.
Я аж похолов і не наважувався ні ступити назад, ні піти вперед. До мене долинув звук приглушеної розмови, і мені здалося, що я почув притишений жіночий голос. Тоді від безформної плями, яка невиразно вимальовувалася на тлі печі, відділилася темна присадкувата тінь і кинулася навтікача через зовнішні двері, очевидно, лиш причинені, затріснувши їх за собою.
В кухні зостався я, застигнувши на порозі між трапезною та кухнею, і те щось невиразне біля печі. Воно - як це назвати? - квилило. Тобто від тіні долинали стогони, мало не придушений плач, розмірене схлипування, викликане страхом.
