О Господи, коли душа увись вознеслась, тоді єдина цнота в тому, щоб возлюбити те, що бачиш (хіба не правда?), тоді найвище щастя мати те, що маєш, тоді впиваєшся життям блаженним з його джерел (хіба не так було сказано?), тоді вкушаєш життя правдиве, яким судилось жити нам у вічності обіч ангелів після життя земного... Такі-от думки роїлися мені в голові, і мені здавалося, що пророцтва врешті справджуються, а тим часом дівчина обдаровувала мене несказанними пестощами, і тіло моє немов стало оком, що бачить спереду і ззаду, і я бачив усе навколо. І зрозумів я, що саме з неї, з любові народжується водночас єднання й ніжність, добро, цілунок і обійми, як мені колись казали, але я думав тоді, що мова про щось інше. І лиш на мить, коли блаженство моє вже майже торкнулось зеніту, мені подумалось: хоч зараз і ніч, може, то заволодів мною полуденний біс, якому судилось оголити врешті свою правдиву демонську природу перед душею, коли вона в екстазі питає «хто ти?», - він бо вміє кинути душу в захват, а тіло - в оману. Але одразу я сповнився переконанням, що диявольськими були лиш мої сумніви, адже ніщо не може бути праведнішим, благішим, святішим, ніж те, що я відчуваю, і розкіш ся зростала з кожною миттю. Як краплина води розчиняється у вині, приймаючи барву його і смак, як розпечене й ятряне залізо уподібнюється до вогню, втрачаючи первісну свою форму, як повітря, насичене сонячними променями, виграє таким сяйвом і яснотою, що здається вже не вмістилищем світла, а самим світлом, так і я відчув, що дощенту розчиняюсь у сій ніжності, аж сил мені лишається тільки на те, щоб прошепотіти слова з псалму: «Нутро моє, немов вино без стоку, що нові міхи розриває»[195], - й одразу уздрів я світло пресліпуче, а в ньому - якийсь кшталт шафірового кольору, який палав огнем осяйним і ніжним, і яскраве се світло розлилось на осяйний огонь, а осяйний огонь - на пломенистий кшталт, і сліпуче світло й осяйний огонь затопили його по вінця.
Коли я, сливе зомлівши, опадав на тіло, з яким поєднався, на останньому подихові життєвої моці я зрозумів, що в полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює. І осягнув я ту відхлань, і всі ті ще глибші відхлані, до яких воно взиває.
Тепер, пишучи ці слова тремтливою рукою (чи то жахаючись гріха, про який оповідаю, а чи гріховно тужачи за цією подією, яку я воскрешаю в пам'яті), я усвідомлюю, що для опису своєї стидовищної екстази я вжив тоді ті самі слова, що й у розповіді про вогонь, який спалив мучениче тіло братчика Михаїла, на кілька сторінок раніше. Недарма моя рука, покірна слугиня душі, вивела ті самі слова, описуючи два такі різні пережиття, бо, мабуть, дознавав я їх подібним чином, і в той час, коли це діялось, і тепер, коли я обох їх оживляю на пергамені.
Завдяки певній таємничій мудрості ми можемо тими ж словами називати далекі одне від одного явища, рівно ж божественним речам можем давати земні імена. В багатозначності символів Бога звано левом або леопардом, смерть - раною, радість - полум'ям, а полум'я - смертю, смерть же - безоднею, безодню - погибеллю, погибель - нетямою, а нетяму - пристрастю.
