Що я відчував? Що бачив? Пам'ятаю лише, що почуття мої в ту першу хвилину зосталися німими, бо язик мій і розум не були навчені називати подібні речі. Аж потім на мене напливли інші, внутрішні слова, вимовлені й почуті деінде, в інший час і, безперечно, з іншою метою, але в ту мить вони здалися мені навдивовиж суголосними моїй радості, немов зродилися з нею єдиносущними, щоб дати їй вираз. Слова, які з'юрмились у печерах моєї пам'яті, піднялися на німу поверхню моїх уст, і я забув, що у Святому письмі та в житіях святих їх вживано для об'явлення речей далеко осяйніших. Але хіба була насправді різниця між щастям, про яке говорили святі, і тим блаженством, яке відчувала в ту мить моя вкрай схвильована душа? Моє завжди пильне відчуття різниці кудись пропало. А це, мислю собі, є достеменним знаком занурення у безодню власного єства.
Раптом дівчина здалася мені тією чорною, але прекрасною молодою, про яку мовиться у Пісні над Піснями. На ній було поношене платтячко з грубої тканини, яке безсоромно розкривалося у неї на грудях, а на шиї вона мала дешеве намисто з кольорових камінців. Та голова її гордо височіла на білій шиї, немов вежа слонової кості, а очі її були ясні, немов ставки Хешбону, а ніс її був немов ліванська вежа, а кучері на голові - немов пурпур. Так, кучері її були немов козяче стадо, а зуби - мов стрижених овець отара, що з купелі виходять, і кожен з них має свою пару, не виступаючи перед других. «Яка ж бо ти прекрасна, моя люба, яка ж бо ти прекрасна, - несамохіть зашепотів я. - Твоє волосся, мов козяче стадо, що сходить з Гілеад-гір, немов кармазинова стьожка, - твої губи, немов розрізане надвоє яблуко гранатове, - твої скроні, шия твоя, немов Давидова башта, на якій тисяча щитів повисло[190]». І я чудувався, настраханий і захоплений - хто ж вона така, що підноситься передо мною, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, terribilis ut castrorum acies ordinata[191].
Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття на грудях, скинула плаття, наче туніку, і стала передо мною - так Єва, мабуть, з'явилася Адамові в едемському саду. «Pulchra sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice», - прошепотів я слова, почуті від Убертина, бо перса її здалися мені як двоє оленяток, близняток олениці, які серед лілей пасуться, її пупок був наче кругла чаша, в якій ніколи не бракує вина з прянощами, а живіт її - гора пшениці посеред польових квітів.
«О sidus clarum puellarum! - вигукнув я. - О porta clausa, fons hortorum, cella custos unguentorum, cella pigmentaria![192]» - і сам не знаю як, я опинивсь позаду її тіла, відчуваючи його тепло і терпкий запах незнаних мастил. Мені згадалось: «Діти мої, коли приходить любов безумна, безсилий супроти неї чоловік!» - і я зрозумів - чи були то підступи ворога, а чи дар небесний, однаково не в силі я був опиратися поривові, який заволодів мною: «Oh langueo, - заволав я, - Causam languoris video nес caveo![193]», бо ж уста її дихали запахом ружаним, і гарні були її ступні у сандалях, і ноги її були наче колони, і наче колони були вигинисті її стегна, робота рук мистецьких. О кохання моє, о моя люба у розкошах, цар у заплітках твоїх кіс упіймався, шепотів я сам до себе, і враз опинився в її раменах, і ми впали обоє на голу кухонну долівку, і не знаю, чи то я сам, чи з допомогою її умілих рук, але я звільнився від своєї послушницької ряси, і не соромилися ми своїх тіл, et cuncta erant bona[194].
І вона поцілувала мене цілунком своїх вуст, і любощі її були солодші понад вино, і запах її запахущий, і прегарна була її шия між перлами, і ланіти між ковтками, яка ж бо ти прекрасна, кохана моя, яка ж бо ти прекрасна, очі твої - голубки (примовляв я), дай глянути на твоє личко, дай голос твій почути, бо голос твій солодкий, і личко твоє принадне, ти полонила моє серце, моя сестро, ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком, однією перлиною твого намиста, з уст твоїх крапле медом, мед і молоко у тебе під язиком, а запах твого подиху, мов запах яблук, груди твої, мов виногрона, мов грона виноградні, твоя розмова, мов вино добірне, що прямо до моєї любові по устах моїх і по зубах стікає... Джерело садкове, нард і шафран, пахуча тростина і цинамон, мірра і алое, я їв мою крижку з медом, пив моє вино з моїм молоком - хто ж вона така, що підноситься, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, грізна, мов рать під знаменами?
