Чому смертну екстазу мученика Михаїла, яка вразила мене, я, молодий хлопець, виразив тими ж словами, якими свята виразила екстазу свого життя у Бозі, і чому тими ж словами я описав грішну і минущу екстазу земної насолоди, яка, зрештою, відразу опісля обернулась відчуттям заглади і смерті? Тепер я розмислюю про те, як протягом всього лиш кількох місяців я пережив дві події, обидві водночас бентежні й болісні. І про те, як протягом всього лиш кількох годин тієї ночі в абатстві я споминав одну з них і переживав чуттєво другу. І про те, як зараз, виводячи ці літери, я переживаю їх ще раз. І намагаюсь збагнути, чому у всіх трьох випадках я сам для себе облачав їх у слова зовсім іншого пережиття святої душі, яка розчинялась у видінні божества. Може, я блюзнив (тоді чи тепер)? Чим вони подібні між собою - Михаїлове прагнення смерті, екстаза, що охопила мене, коли я дивився, як його пожирає полум'я, жага тілесного єднання, яку я пережив з дівчиною, містична цнотливість, з якою я одягав цю жагу в шати алегорії, і саме це бажання радісного розчинення в ніщоті, яке спонукало святу померти від своєї любові, щоб жити у вічності? Невже мислимо, щоб такі неоднозначні речі виражались так однозначно? Утім, саме цього навчали нас найбільші з учителів: omnis ergo figura tanto evidentius veritatem demonstrat quanto apertius per dissimilem similitudinem figuram se esse et non veritatem probat[196]. Але якщо любов до полум'я і відхлані глибокої є фігурою любові Бога, то чи може вона бути фігурою любові до смерті і любові до гріха? Авжеж, так само як лев і змій є водночас фігурою Христа і диявола. Та річ у тім, що істинність тлумачення може підтвердити лиш авторитет святих отців, а для цього випадку, який так крає мою душу, я не бачу auctoritates, на які міг би послатися слухняний мій ум, тому й згораю в сумнівах (і тут знов спливає фігура вогню, виражаючи нищівний для мене брак істини і надмір хиби!). Що діється, о Господи, в моїй душі тепер, коли, кинувшись у вир спогадів, я воскрешаю в собі одразу різні епохи, немов наміряючись вплинути на порядок світил і послідовність їх руху по небесах? Звісно, так я виходжу за межі свого грішного й недужого ума. Гаразд, повернімось до завдання, до якого я смиренно себе зобов'язав. Я мав оповісти про той день і про цілковите сум'яття чуттів, у яке я провалився. Отож я й виклав тут усе, що пам'ятав про ту подію, і сим хай обмежиться моє слабке перо вірного і правдивого літописця.
Не знаю, скільки часу я пролежав поруч з дівчиною. Легкими порухами рука її далі гладила моє тіло, вологе від поту. Всередині у мені все ликувало, але то не був мир, а радше останній, приглушений зблиск огню, який баривсь погаснути під попелом, коли полум'я вже померло.
Не завагаюсь назвати блаженним того, хто сподобився в земнім житті пережити щось подібне (я бурмотів це немов уві сні), нехай навіть зрідка (і справді, я пережив це лиш раз), нехай дуже швидко, всього лиш за одну мить. Немов тебе вже зовсім нема, немов зникаєш для самого себе, западаєш у безодню, цілковито обернений на ніщоту. Якби хтось зі смертних (казав я собі) міг бодай на мить скуштувати того, чого скуштував я, він одразу б зненавидів лихий сей світ, катуючись злигоднями щоденного існування, болісно відчуваючи тягар смертного тіла... Хіба не так мене вчили? Стремління всього мого духу забутись у блаженстві було, безперечно, - тоді я це збагнув - промінням вічного сонця, яке несе радість, а вона відкриває, розправляє, побільшує людину, і глибока безодня, що її людина носить у собі, вже не замикається так легко - бо то рана, нанесена мечем любові, й нема в сім світі речі, солодшої від неї і грізнішої. Але таке вже право сонця: воно вражає пораненого своїм промінням і ятрить всі рани, людина отвирається і розправляється, навіть жили її відкриті, і життєва снага вже неспроможна виконувати одержані накази, вона знає лиш жадання, а дух згорає, запавшись у провалля того, чого торкнувся, і те, що він пережив і переживає, перевищило його жадання і його істину. І він зачудовано споглядає свою власну нетяму.
Поринувши у це відчуття невимовної внутрішньої розкоші, я заснув.
Коли трохи пізніше я розплющив очі, нічне світло сильно ослабло - може, насунула хмара. Я мацнув рукою і не відчув коло себе тіла дівчини. Я повернув голову: її не було.
