Відсутність об'єкта, який розпалив моє бажання і втамував спрагу, враз примусила мене відчути і марність сього бажання, і підступність спраги. Omne animal triste post coitum[197]. Я усвідомив, що согрішив. Тепер, на відстані довгих літ, далі гірко оплакуючи своє падіння, я не можу забути тої великої радості, яку я відчув того вечора, і я був би несправедливий до Всевишнього, який всі речі сотворив у добрі й красі, якби не визнав, що й у цій приключці двох грішників було щось, naturaliter споріднене з добром і красою. А може, просто я, тепер старець ветхий, гріховно схильний вважати добром і красою все те, що належить до моєї юності. Хоч натомість мені б годилося звернути свою мисль до смерті, яка дедалі ближче. Тоді ж я був ще молодий і не думав про смерть, але все одно палко і щиро заплакав над своїм гріхом.
Я підвівся, тремтячи, бо довго лежав на студеній кам'яній підлозі кухні, і тіло моє задубіло. Майже гарячково я одягнувся. І тут я помітив в кутку пакунок, який покинула дівчина, утікаючи. Я нахилився, щоб роздивитись, що це: то був якийсь згорток, замотаний у ганчірку, поцуплений, схоже, з кухні. Я розгорнув його, але і брак світла, і безформність цього предмета не дали мені відразу зрозуміти, що там всередині. Відтак я зрозумів: посеред згустків крові і клаптів в'ялого, білуватого м'яса перед моїми очима лежало мертве, але все ще трепетливе драглистим життям неживих нутрощів, помережане синюватими прожилками величезне серце.
Темна пелена заслала мені очі, кислувата слина заповнила рот. Я скрикнув і впав, наче той, хто нагло вмер[198].
Я прийшов до тями, коли хтось кропив водою моє лице. То був брат Вільям, який, тримаючи у руці каганець, підкладав мені щось під голову.
«Що сталося, Адсо? - спитав він мене. - Ти що, ходиш вночі до кухні цупити тельбухи?»
Коротко кажучи, Вільям прокинувся, з якоїсь причини пішов шукати мене і, не знайшовши, запідозрив, що я пішов шукати пригод у бібліотеці. Підходячи до Вежі з боку кухні, він побачив, як з дверей вислизнула якась тінь і побігла у бік городу (то тікала геть дівчина, яка, мабуть, почула, що хтось надходить). Він хотів дізнатися, хто це, і пішов за нею, але вона (тобто та, хто для нього була тінню) попрямувала до зовнішніх мурів і щезла. Тоді Вільям - дослідивши околиці - пішов до кухні і знайшов там мене, непритомного.
Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: «Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?»
Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.
