До вечора нападало стільки снігу, що зовсім пропала бруківка на Шерифовичах. Не було собак та котів, щоб залишали сліди. Як настала ніч, сніг припинив падати, небо зненацька розвиднилося, показався повний місяць, великий та сяйливий, більшого ніколи не було над світом. Під ним синіло широке й товсте полотно світу, що невдовзі почав крижаніти, бо надходив найхолодніший ранок і тієї, і всіх зим у Хайриному житті. Бозна-скільки разів уже вона покаялася, що дозволила йому йти пішки до Плевлі.
Коли вона вранці прокинулася і запитала матір, чи Фехім повернувся, та погладила її по волоссю і сказала: «Ти, дитино, ще спиш і сни бачиш!» Вона скочила і побігла в кухню, де тато тільки розпалював у печі, і його теж запитала про Фехіма. Старий Авдага подивився на доньку примруженими очима, скоса якось, як людина на куріпку перед пострілом. Нічого їй не відповів, навіть не знав, що то за Фехім, та й не сподобалося йому, що Хайра питає про незнайомого чоловіка.
Того ранку, поки в снігу прокопували перші тунелі, збожеволіла Хайра Авдагина. Або не збожеволіла, а щось інше сталося. Від того дня до самої смерті, яка напевне ж колись прийде, буде запізно для милосердя. Хайра ходитиме містом заплакана, у фаті з павутини, спущеній на лице, але ніхто не насмілиться підійти до неї, докинути гостре слівце, бо завжди поруч із нею буде величезний і страшний карабаш, про кого ніхто не знатиме, звідкіля він раптом взявся у місті.
Білий прикульгав до нашого дому кілька днів потому, як застрелили Фердинанда. Унизу, в Ташліхані[114], бунтували, паливоди громили сербські майстерні на базарі, грабували усіх підряд, поліцейські в'язали їх на кожному кутку, але й одні, і другі знали, що немає від цього користі, нема ради, починається війна, яка триватиме рівно стільки, як всім війнам годиться, а потому все знову буде по-старому для тих, які виживуть. У кожному разі, нам бабуся і мама не дозволили й носа виткнути з хати, тож Білий прийшов до нас, ніби гінець, щоб розказати, що відбувається. Одне око в нього було свіжовидерте, мабуть, якась кицька напала, а друге — ясно-блакитне. Але не таке блакитне, як в людини, а таке, знаєш, блакитне, як дно виварки для білизни. Розумієш? І не треба, нещастя ти, записувати за мною, тут літератури тобі нема, тільки життя, історія як історія, закінчується так само, як почалася, нікому не буде цікаво. Не ганьбися, чуєш, кому кажу?
Ці двоє не прийняли б його в дім, особливо баба, яка в його блакитному оці вгледіла нечистого, але їм здалося, що це добрий спосіб тримати нас під замком. Думали, без сумніву, що потерплять його, доки безлад вгамується і стан речей поліпшиться, а тоді заплатять дроворубу Відойї, щоб одвів його до Семилісся і зарубав сокирою — не дивуйся, так тоді чинили з собаками — але заколоти тривали, Білий же тим часом припав до душі дядьку Гаврові. Коли він і наш батько, а твій прадід Марко, поверталися з роботи, з дирекції пошти, дядько кликав Білого з двору, ішов з ним на кухню, де сідав на канапу погортати газети, а Білий вмощувався у нього на колінах. І так щодня. Можеш собі уявити, як матір та баба, та й Марко, на це дивилися. Тоді були інші порядки, не те, що тепер, тварину в хату пускала тільки злидота, якій нікуди було подіти своїх трьох курей чи корову, або, в окремих випадках — ті, кого всі вважали божевільними. Та дядькові Гавру й це пробачали, ніби знали, що недовго йому залишилося.
А Білий навіть на нього схожий був трохи. Виріс у великого собацюгу, ніколи не гавкав і не мав потреби нікого кусати. Усе було так, як він хотів, діти його любили, а ті, кому він не подобався, не наважувалися підійти, бо навіював страх не лише розмірами, але й виразом обличчя. Нижні зуби в нього перекривали верхні, тому батько говорив, що він схожий на грабіжника, якого у Відні засудили на смерть, бо збезчестив і вбив доньку барона. Може, просто вигадував, щоб нас та дядька відвернути від Білого. Дарма присягався, що бачив портрет отого грабіжника у вітрині, у вікні цирульні Стояна Веснича, ми йому не вірили. З другого боку, навіть пишалися трохи, що Білий у нас такий страшний. Майже як дядько Тавро, про якого в Сараєві говорили, що він такий великий і сильний, що міг би завдати собі на плечі Требевич. Перебільшували, звісно, але як іще ті міщухи людину запам'ятають, якщо не перебільшуватимуть? А його, повір мені, пам'ятали, говорили про нього, і після Другої війни, і ще пізніше, у шістдесятих і в сімдесятих, може, і зараз хтось пам'ятає, того не знаю, бо ж не виходжу, але не здивуюся, якщо хтось десь і далі розповідає, як Ґабріель Вернер міг собі на плечі завдати цілий Требевич.