Тричі на день її навідати приходила мати, умовляла відкласти роботу й спуститися попоїсти, але Хайра не хотіла. Мала завершити те, що почала. Тільки коли-не-коли поглядала за вікно, бо сніг пускався ще сильніше, і майже засипав долішній квартал, білі дахи остаточно затулили річку, ніде нікого не було, ніхто навіть з будинків не висовувався, і ще довго нікого не було. Тільки на білому полотні, що вкрив брук на Шерифовичах, на узвозі від їхніх воріт вниз до кварталу, відбивався часом собачий чи котячий слід, але й він швидко зникав. Хайра поверталася поглядом до своєї павутини і не задивлялася, бо ті сліди їй тільки печалі завдавали.
Коли Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, спускався вниз, лиш ялиці ледь помітно колихалися праворуч і ліворуч од нього. А коли піднімався назад, з-під землі долинало щось таке, і не ревіння, не гуркіт і не тріск, а наче земля стугоніла в нього під ногами. Фехіма не любили ні вірні, ні невірні. Подобався тільки тим, які ніякому Богу не молилися, кому байдуже, що під ним земля стогне, а не може ж такого бути, щоб стогнала, про це не написано в жодному аяті Корану, у цілому Святому Письмі. Не може чоловік бути таким кремезним і сильним, щоб розводити стовбури дерев, і щоб земля під ним стогнала, ніби живу душу має, але все ж Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, був саме таким. Як брав до рук склянку, навіть якщо чіплявся за неї тільки візерунками на пучках пальців — скло однаково лускало від його сили. Коли хотів розрівняти подушку з гусячого пір'я, яку матінка спеціально для нього зробила, щоби була більша та м'якша від всіх подушок на світі, під одним ударом Фехімової долоні пір'я збивалося й витончувалося, ніби тонко розкачане тісто, і такою та подушка і залишалася. Коли сміявся — зупинялися настінні годинники, а якщо, сміючись, ляскав себе по животі — летіли іскри, тому батько завжди казав йому: хай краще не сміється, бо може колись хату підпалити. Такий був Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, і нічого дивного, що закохався у Хайру Авдагину. Приходив під її вікна, чи мати її приводила на кухню, і вони дивилися одне на одного крізь скло, залицялися мовчки. Вона йому показувала свої французькі завіси, зшиті з павутини, а він тільки усміхався і нічого не казав, бо гадав, що від звуків його голосу трісне скло і розлетиться на всі боки дивовижа, яку Хайра власноруч пошила.
Сім днів тому Фехім пішов до Плевлі[113] і повертався в день великого снігопаду. Верхи на коні, як інші, не їхав. Не хотів, щоб тварина мучилась, йому й самому не тяжко пішки було. За собою вів свого пса-карабаша, щоб знаходив дорогу, якщо сам раптом загубиться, і щоб стеріг його вночі, коли приляже трохи перепочити. Він і той пес були одне, бо весь народ уздовж Дрини і аж до семберських рівнин знав, що вони завжди разом ходять, і тому люди, жартома чи всерйоз, говорили, що Фехіма і не впізнали би без його карабаша, а карабаша серед інших псів не впізнали би без Фехіма. Перше було радше жартом, а друге, принаймні в той час, правдою: всякий пес, хай навіть найкращий в світі, без своєї людини подібний на вовка, що втратив свою вовчу масть, от і не можеш його упізнати серед інших.
Фехім переносив золото, якщо комусь треба було перенести: наповнював кишені діамантами та іншим коштовним камінням, перепродував їх призренським та сараєвським ювелірам; за пазухою ховав папери особливої важливості, таємне листування і документи для боснійських монахів та сараєвського рабина; йому довіряли усе те, що не наважувалися брати караванники, боячись, щоб їх не пограбували. У нього кожна річ була в безпеці, бо пробуджений він був невразливий, а сон його стеріг карабаш. Доки вдивлявся у лісовий морок, у якому розрізняв силуети волоцюг та розбійників, диких звірів та духів тих, які колись давно наважилися напасти і на менших героїв, ніж Фехім, та так тут і полягли, по його іклу, що зблискувало під місяцем, повзла мураха. Карабаш відчував її, але не зважав, дозволив повзти і далі вдивлявся в пітьму. Такий у нього був зуб, що мурасі знадобилося пів мурашиного дня, щоб вилізти нагору, а коли зірвалася звідти — летіла три змиги мурашиного ока, поки не прилипла до карабашевої губи. Не дай Боже чимось розізлити такого пса і його господаря.
Фехім ішов у Плевлю, до крамниці покійного Йови Благоєвича, що колись тримав ще й кав'ярню, сам каву смажив і молов, куди, розповідали, ніхто не заходив понад п'ятдесят років, із часів султана Абдул Меджіда і перших повстань у Боснії, а всі чотири вікна у крамниці були так щільно забиті, що й подих вітру не просочиться, і павутиння, певно, назбираюся стільки, що Хайра Авдагина нашила би з нього завіс на цілий віденський палац. Так Фехіму сказали, а він повірив і вирушив. У неї заіскрилися очі, хоча й знала, що їй стільки павутини не треба, та й Фехім її своїми руками взяти не зможе, все розлетиться від самого подиху. Але любила його і така захланна була у своїй любові, що дозволила йому заради неї серед зими йти пішки до Плевлі.