Ідучи на полювання, Беглул-бег Ковчо вдягав штани із зеленого сукна, що їх за рік перед падінням імперії привіз із Відня, а згори якийсь сюртук, незрозуміло, чи то міський, чи військовий, і на голову — те, що тутешніх бегів найбільше дратувало й ганьбило, малесенький французький капелюшок, який Мурадіф Гальваджія називав жіночим у надії, що хтось підстаркуватому Беглул-бегові його слова перекаже. Та позаяк часи змінилися і світ перевернувся догори дриґом, не було жодного, хто наважився б сказати бегові, та ще й такому, чиїх предків віддавна половину Черника[111] була, що він з-під носа в якоїсь віденської дамочки вихопив капелюшка і нап'яв на свою голову.
У піввуха і здаля, доки прощався з Есмою-ханум і кликав хорта, дочув Беглул-бег, що Гальваджія говорить про його капелюх і як підбурює людей, включно з тими, з чиїми дідами він приятелював, і тими, кого захищав од влади і від військових коли треба і коли не треба, і тими, що місяць тому не наважувалися йому в очі глянути. Зараз посміхаються і витріщаються на нього та його постарілого хорта так, як у місяці після падіння імперії кяфірський люд позирав на міську мечеть, перш ніж однієї серпневої ночі, проти Аліджуна[112], спробували її підпалити. Він її власноруч гасив, доки цей самий хорт усе крутився довкола нього, боячись, щоб його господар не впав у вогонь. Невдовзі надійшли німці, десятеро в уніформах, і кожен говорив нашою мовою, казали, що то хорвати із Заґреба та Вараждина, і ті молоді відчайдухи швидко загасили стіну мечеті, що зайнялася. Питали його, чи знає, хто би то міг зробити, готові заарештувати ту погань, та Беглул-бег не назвав їм імені, хоч і знав. Казав тільки, що це хтось із тих, які ціле життя, з діда-батька на тутешній мінарет знизу вгору дивилися, а тепер хочуть подивитися згори вниз, такі вже часи настали. Тут нічим не зарадиш, людей не можна зробити людьми, якщо самі не хочуть. Радше цей хорт в нього стане людиною, ніж вилюдніють ті, кого Бог людьми створив.
І от, поки Беглул-бег заряджав свої рушниці, уважно й ретельно, ніби по драконах із них стрілятиме, а не по перепілках і фазанах, хорт сідав біля нього, піднімав голову, вуха нашорошував і дивився на Гальваджію і молодих бегів, яких той Гальваджія з пантелику збивав. Бач, підсміюються і штурхають один одного ліктем у ребра, і кожен з них радо підколов би старого, думаючи, яка ж велика слава спіткає того, хто першим вголос покепкує з Беглул-бега та його капелюха. Пробували й зупинялися, як той молодий пес, що боїться вперше зайти у потічок, і все витанцьовує і приміряється на березі, як би його налякати, щоб потік повернув собі, щоб подався і втік від молодшого й сильнішого. А Беглул-бега все це розважало, і молодий пес при потоці, і те безріддя, що вічно пхається наперед, і та дітвора, що вже й не знає, як це — бегом бути, тільки регоче з його капелюха, бо ж у нього Гальваджія пальцем тицьнув.
Хорт не поворухнувся й тоді, як з великої чорної клітки, що стояла в кінному екіпажі, повибігали їхні пси і зчинили небачений галас і рейвах. У часи Беглул-бега навіть пси так не поводились, вони чемно гуртувалися біля господаря і чекали наказів. Завжди різниця між бегівськими собаками і всіма іншими була такою ж очевидною, як між мисливськими псами й селюцькими собацюрами, які цілими ночами брешуть, а кусають лише потайки, у пітьмі, та ще й підступно, зі спини, не знаєш навіть, що за пес тебе вкусив, і потому, як проживеш ціле життя між такими псиськами, думаєш уже, що кусають не вони, кусає земля, яка таке родить. А тепер, бачиш, навіть ті, кого беруть на лови — такі ж селюцькі псиська, гавкотять, брешуть, крутяться в тебе під ногами, зубами клацають і дивляться — так би й вкусили вже. Усі однакові, усі рівні. Усі мають однакові права, ніхто вже не розуміє, хто кому господар, а хто кому слуга. По собаках завжди найкраще видно, які між людьми взаємини. Розумна влада могла б не засилати до ворога шпигунів, щоб заглядали в державну скарбницю, облікували коней, рушниці, амуніцію та провіант, а звеліла б їм подивитися, які у ворога собаки. Там, де пес гордий, там люди чисті й з добрими іменами.