Яйце складене з великих кубиків «Леґо». Чиясь велика рука поскладала їх, ніби за схемою. Ніщо не здається справжнім, окрім водоспаду. Він великий і страшний. Екскурсія минає на літній терасі ресторанчика. Джемо розповідає історію про дівчину, що через хлопця стрибнула з водоспаду. Коли він почув про це, стрибнув теж. Але дівчина не загинула, наступного дня з'явилася в місті. Розпитувала, де її хлопець, і люди сказали, що він стрибнув за нею. Згорьована, вона стрибнула ще раз. Ніхто, крім тебе, не вірив Джемо. Ти питав, чи хлопець після стрибка часом не з'явився у місті живий. Не з'явився. Отакої, тепер тобі було геть незрозуміло, як жінка, а жінки ж слабші за чоловіків, могла вижити після першого стрибка, а йому жодного разу не вдалося. Ти запропонував Джемо стрибнути, щоб побачити, хто із вас виживе. Той не схотів.
Зате сказав, що під Яйцем є підземні ходи, з яких, якщо туди потрапиш, вже не знайдеш виходу. Туди кидають хлопчиків, які курять у шкільному туалеті. Це нажахало тебе. Ти ніколи не курив, але хтось же міг подумати, що курив, і кинути тебе в підземелля. Страхітливо було б ціле життя блукати у мороці.
Ви пішли до якоїсь зали з фотографіями героїв. Товариш Тіто саме тут створив Югославію. Ти запитав, чи товариш Тіто створив також і Яйце. Джемо відповів, що ні, але ніби й так. Цього ти не зрозумів. На твою думку, товариш Тіто єдиний був достатньо великий, щоб поскладати кубики «Леґо» над водоспадом. Оте Джемине «ні, але так» різко смердить, як і його фляжка.
У ресторанчику всі разом їли. Ти їв шашлик, але при поверненні, у тому ж таки автобусі, виблював його. Попри те, добре було його їсти.
Надворі вже була ніч, вас не обганяв жоден «Фічо», ви жодного разу не зупинилися і ніхто не загинув. Джемо більше не розповідав про аварії. Розповідав щось інше, і воно, певно, знову було неправдою. Або було правдою лише на мить, за секунду до того, як ви всі разом заплющили очі й прокинулися вже тоді, коли небо було червоне, ніби палаючий дах над вогнями Сараєва.
Вона жила в постійному страху проґавити щось важливе і гарне в житті. Часто мандрувала, а ще частіше переймалася, що не мандрує. Вважала, що справжні розваги і щастя завжди деінде, постійно будувала плани, як би це їх вхопити за хвоста, як би це в постійному русі дочекатися миті, коли життя, як уві сні, перетвориться на казку.
Наприкінці грудня 1990-го вирішила, що Новий рік ми повинні зустріти із натовпом незнайомих людей на Хварі[3]. Натхненна, рішення вона озвучила як пропозицію, у мене були деякі заперечення, але вони так її засмучували, що я це рішення врешті-решт прийняв як спільне. Передостаннього дня того року ми зібралися на Маріїн-Дворі[4]. Був ранній, ранній ранок, ще не почали кружляти трамваї. Я познайомився із натовпом лощених типів та дівчат у вечірніх сукнях, що недвозначно натякали мені на пиятику. Нас дванадцятеро, плюс гора речей, плюс весела сука боксера мали вміститися в три автомобілі. Двоє «Ґольфів» їхало попереду, а за ними «Діана» в стані напіврозпаду. У ній довелося подорожувати нам двом, а також лисуватому студентові-електротехніку, його товстій негарній дівчині та собаці. Машина була обліплена ізострічкою, дуло з усіх шпарин, а ноги мало не провалювалися крізь підлогу. Ми нестерпно повільно повзли дорогою на південь, гладка дівчина розводилася про паризькі парфуми, а сучка безперервно й голосно пускала смердючі вітри. Я щоразу кокетливо усміхався, докидав якесь загальне зауваження, зі шкури пнучись, щоб моя дівчина вважала, буцімто я чудово почуваюся. На Іван-гору «Діана» повзла двадцять кілометрів на годину, щоб у Коніці[5] двічі кашлянути й остаточно стати. Сучка знову голосно стрельнула по наших носах і весело загавкала. Ми вийшли з машини, зупинився й авангард на «Ґольфах» і почалася нарада: що ж робити далі. У будь-якій комбінації ми випадали зайвими. І коли вже було вирішено, хто далі вирушить поїздом, а хто автомобілями, я вхопив її за плече і шепнув:
— А якщо нам все-таки повернутися?
Вона не глянула на мене розлючено, як я очікував, стенула плечима й зітхнула.
— Хто їм скаже?
— Скажи ти, ти ж мужчина.
— Краще ти, ти ж їх все-таки знаєш. Окрім того, якщо казатиму я, виглядатиме, ніби ми сердимося.
Звісно, вона прощебетала, що ми повертаємось у Сараєво. І зручні, і незручні рішення я завжди вмів за допомогою гарних слів перекласти на інших.
До поїзда нам залишалося дві з половиною години. Ми сіли в порожній та холодній почекальні. Дивились одне на одного питально, вели гру непомітних ніжних дотиків.
— Як шкода! — збрехав я.
Вона винуватила себе, що занапастила мій Новий рік. Ніжністю і дрібними чоловічими хитрощами я переконав її, що це не так.
— Мені шкода ще й через подарунок.
Я завжди любив отримувати подарунки, тож наполіг, щоб церемонія вручення відбулася прямо тут, у Коніці. Вона опиралася, бо оказія не здавалася їй урочистою. Усе ще сподівалася дочекатися тієї кришталевої миті. Але я вже казав, що дуже майстерно переконую.