У нашому саду росла яблуня, плоди якої найкраще було видно з їхніх вікон. Марно Раде і Єла носили своїм дочкам фрукти з ринку; жодні на світі не були настільки привабливими, як наші перед їхніми вікнами. Щойно батьки йшли на роботу, дівчата скакали через перелаз і рвали перестиглі плоди. Я ганяв їх, кидався грудками й камінням, захищав свою власність, хоча ні ті, ні будь-які інші яблука ніколи мене особливо не вабили. Щоб помститися, молодша донька сказала моїй матері, що я отримав одиницю з математики. Стара побігла в школу, переконалася у правдивості її слів, після чого кілька днів гнобила мене рівняннями з двома невідомими. Життя зробилося нестерпним від цих іксів та ігреків, тож я заприсягся відплатити всіма можливими засобами. Я вибрав хороше укриття і цілий день виглядав злодюжок. Вони, звісно, з'явилися, я вискочив із кущів, схопив молодшу за коси і став тягнути до нашої квартири, щоб замкнути в коморі, доки мати не прийде з роботи і не винесе їй присуд. Мала виривалася, як скажена, із криками, поки в моїй руці не залишилося пасмо її волосся зі шматком шкіри. Я втік додому, замкнувся і за деякий час почув, як Раде кричить під вікном, що вб'є мене. Те саме повторив і моїй матері, а вона відплатила йому тією ж монетою. Годинами вони зі своїх вікон обмінювалися образами. Вона йому кричала, що він бандюган із Каліновіка, а він їй відповідав, що вона смердюча розпусниця.
Наступні двадцять років ніхто ні з ким не вітався, а сестри більше ніколи не приходили красти. Проминали серпні й вересні, яблука були так само прекрасні, ми росли, навіть не глянувши одне на одного, батьки старіли, не забуваючи образи. Дівчата повиходили заміж і поїхали, та нічого не змінилося.
У перші дні війни поліція перетрусила квартиру Раде та Єли і знайшла дві мисливські й одну автоматичну рушницю. Сусіди були нажахані, тільки й розмов було, кого та як Раде хотів і міг убити. Він більше не виходив зі своєї квартири. Мабуть, чекав, що нарешті прийдуть і по нього. Єла ходила на ринок, по гуманітарну допомогу й по воду, аж до того дня, коли за десять метрів від неї впала граната і відірвала їй руку. Тоді сусіди по тривалому часі нарешті побачили Раде. На сто років старший, ніж був якийсь місяць тому, вийшов із дому з каструлькою бульйону і трьома зморщеними лимонами. Щодня ходив до лікарні, не відриваючи погляду від асфальту, жахаючись, що його очі можуть зустрітися з іншими очима.
Того воєнного серпня яблука вродили прекрасніші й смачніші, ніж будь-коли. Таких не було з часів Едему. Я видерся на саму верхівку, звідки вже добре було видно четницькі позиції на Требевичі[8]. Повиснувши над безоднею, я збирав яблука з ентузіазмом дядечка Скруджа, що перелічує золото в скарбниці. Ухопивши те, що було за якихось півметра від вікна Раде, я побачив його в глибині кімнати. Я заклякло висів на гілці, а він за кілька міліметрів від мене відсахнувся.
Не знаю, чому, але мені хотілося, щоб він не йшов.
— Як ви, дядьку Раде?
— Уважай, дитино, високо, не впади…
— Як тітка Єла?
— Ха, тримається за рештки життя тією однією рукою. Каже, що хоче вже додому з лікарні.
Так ми розмовляли довгі дві хвилини. Однією рукою я тримався за гілку, в іншій стискав торбинку з яблуками. Мене переповнила якась нудота, страшніша за всі гранати, за всі знайдені й незнайдені рушниці. Вгорі, у кроні під його вікном, усе, що я знав про себе та про інших, втрачало сенс.
— Знаєш, синку, коли втрачаєш руку, тобі ще довго здається, ніби маєш її. То щось психічне. Приношу їй оцю дещицю, що зготую, але в тому нема життя. Дивлюся на той горох, на ту пусту юшку, потім на неї, кажу — Єло! — вона мовчить. Тоді вона каже — Раде! А я мовчу. У нас тепер, синку, тільки й життя, що дивитися одне на одного і визнавати, що ми вже не живі. Тільки й того. Дивлюся оце на яблука, в них стільки життя. Їх це все не зачіпає, вони не знають. Навіть згадувати їх всує не смію…
Я схилився до вікна і простягнув торбинку. Він глянув на мене збентежено і почав заперечно махати головою. Мені стиснуло горло, міг тільки губами ворушити. Висів так із півхвилини; якщо четники бачили мене, мабуть, здивувалися. Раде тремтів, як людина, від якої й справді нічого не лишилося. Тільки цей трем нещасної тваринки. Врешті-решт простягнув руку, але таки нічого не зміг вимовити.
Наступного дня Раде прийшов під наші двері та, сто разів перепросивши, що турбує нас, простягнув щось, замотане в газетний папір. Пішов квапливо, ніхто нічого й перепитати не встиг. У згортку була маленька баночка яблучного повидла.
Єла невдовзі вийшла з лікарні. Вони продовжили жити із зачиненими вікнами, а Раде виходив тільки по гуманітарну допомогу. Одного разу, стоячи в черзі за моєю мамою, шепнув їй:
— Дякую.
Вона озирнулася, а він їй повторив, що в яблуках стільки життя.